— О, античні філософи! — перебив дівчину Косач. — Вони ніколи не стверджували, що межу не можна переступити.
— Але вони стверджували, що межа таки існує, і що кожен, хто наважиться її переступити, буде жорстоко покараний. А ми є свідками власне такого переступу.
Ці слова багатьох знітили, адже були небезпечними. Арета хотіла продовжувати, але редактор перебив її:
— Дорога Арето, гадаю, ти надто загострила проблему. Все не так трагічно. Ми зараз переживаємо історичні події, які змінять Європу. Очевидно, що одні традиції відімруть, як уже не одні відмерли, а їхнє місце заступлять інші. Гадаю, — тут він уже звернувся до всіх, — на цьому можемо ставити крапку. Всі мають перепустки?.. Гаразд. Завтра збираємося в той самий час. Ольку, на післязавтра в нас спогади про Соловки, то намалюй щось відповідне.
Публіка стала розходитися.
— Чи ви мене проведете? — запитала Арета Олеся.
— Звісно. Де ви живете?
— На Підваллі. А ви?
— На Флоріянській, — відповів він. — Тоді ходімо.
Олесь помітив, як Косач незадоволено провів їх очима. Стільки часу увихатися біля панни, а потім випустити з рук — це для нього, мабуть, було прикро. Але чи хтось тут у чомусь винен?
На вулиці вже було темно і прохолодно, ліхтарі не світили, у вікнах теж було темно, лише де-не-де пробивалися смужки світла з-поза штор, зраджуючи помешкання, зайняті завойовниками, бо лише їм можна було вмикати світло. Добре хоч вечір був зоряним і місячним. Арета взяла Олеся під руку й притулилася, мовби не вперше вони отак спацерували. Кілька хвилин вони йшли мовчки, він чув тепло її тіла, і йому хотілося її пригорнути, коли раптом з-за рогу вигулькнула пара підозрілих типів. У їхніх руках зблиснули ножі. Скільки Олесь у Кракові жив, жодного разу не потрапляв у таку пригоду, і був ошелешений, бо не мав при собі жодної зброї. Інстинктивним рухом затулив собою Арету.
— Шо, піцусь? — прохрипів один з них. — Злякався? Не бійся. Дай нам іно кілька ґрейцарів — і йдіть собі вільно.
— Нема в мене грошей.
— Але краля має бранзолєтку, перстеника, кульчики... — втрутився його товариш. — Чи ти хочеш, аби ми самі відібрали?
— Нє-нє, гадаю, вона мудра кобітка, то сама скине, — додав перший.
Олесь стягнув з себе маринарку і намотав на ліву руку.
— Га-га-га! — зареготали розбишаки. — Думаєш, це тебе порятує?
Він знав, що не порятує, але щось треба було робити. Якби не їхні ножі, він би першим кинувся в бійку, а так доводилося зволікати й вичікувати.
Один заходив з лівого боку, другий підступав з правого, граючи ножиком перед Олесевими очима. Ось він вхопив Арету за зап’ястя. Хлопець спробував вибити ножа, але тут трапилося несподіване: дівчина викрутила руку нападника так спритно, що той упав усім тілом на неї і, здивовано скрикнувши, звалився на землю, перечепившись через її ногу. Рука була зламана, а він стогнав, звиваючись від болю. Ніж випав, Олесь закопнув його в каналізаційний люк. Тим часом другий зробив випад ножиком у його бік, але Арета і того перехопила, потягнула на себе, зловила його руку вже обіруч і рвучко вдарила об своє коліно. Почувся хрускіт кісток. Бандит заскавулів і втратив свідомість — кістка стирчала з руки двома скривавленими гостряками.
Олесь здивовано кліпав очима, коли дівчина смикнула його за руку і потягнула далі. Він ішов, наче сновида, все ще подумки прокручуючи те, що відбулося, і не розуміючи, як це могло статися. Здавалося, що це сон, цього не було, бо таке не може бути. Але Арета крокувала таким рішучим кроком, що він не наважувався ні про що говорити.
Хвилин за десять попереду пролунав дзвінкий цокіт кованих чобіт.
— Патруль, — сказав Олесь і поліз до кишені. — Шукайте посвідку.
Арета розщіпнула торбинку й стала порпатися в ній, присвічуючи маленьким ліхтариком. Патруль невмолимо наближався, кроки чобіт лунали все гучніше, в темряві солдат ще не було добре видно, лише темні силуети насувалися на них. Брами в будинках на ніч замикали, й прошмигнути у будь-яку з них було неможливо. А дівчина все ще мотлошила торбинку, і видно було, як втрачає терпець. Але терпець утратив і Олесь:
— Все, беріть мене знову під руку, — наказав. — Ідемо спокійно вперед.
— Але я не знайшла! — прошепотіла вона з розпачем.
— Пізно.
Він заплів її руку за свою і ледь не поволік назустріч патрулю. Двоє вояків на чолі з офіцером, побачивши їх, зупинилися.
— Доброго вечора, — привітався Олесь. — Ми працюємо в газеті. Готували останній номер. Ось моє посвідчення.
Офіцер узяв документ, оглянув його, присвічуючи ліхтариком, повернув і запитав:
— А документи фройляйн?
Олесь відчув, як Аретина рука затремтіла.
— Це моя дружина. Ми живемо неподалік на Флоріянській. Вона вперше побувала в редакції, і їй так усе сподобалося, що ми не зауважили, як стемніло. Пробачте нам, більше це не повториться.
— Вам справді на Флоріянську?
— Так, під 12 номер.
— Гаразд. Надалі або виробіть документ дружині, або не запрошуйте так пізно до редакції. Добраніч.
Коли вони відійшли трохи далі, Олесь сказав:
— Тепер вам не залишається нічого іншого, як піти до мене.
— Гадаєте, не прослизнемо на Підвалля? — завагалася вона.
— Ні. Таких патрулів сновигає кілька. Наступний може виявитися не таким увічливим. Тому не сперечайтеся.
— Я й не сперечаюсь, — покірно погодилася Арета.
На Флоріянській біля номера 12 вони зупинилися. Олесь підійшов до вікна в партері й постукав. За мить фіранка відхилилася і їх уважно оглянули. Потім заскрипіла брама, й вони побачили старого заспаного сторожа.
— А-а, пане Олесю, ви, як завше, пізненько. І цього разу не самі?
— Ні. Несподівано приїхала сестра.
— Звідти? — кивнув поза плечі сторож.
— Звідти, — відповів Олесь і тицьнув йому дрібні в руку.
Вони піднялися сходами на другий поверх і опинилися в помешканні, яке блідо осявало місячне світло, і яке складалося з одного покою, просторої кухні з балконом і лазнички. В передпокої стояла масивна шафа, що до половини влізла в стіну, біля неї низенький журнальний столик зі стопкою газет. Олесь поміг дівчині скинути плаща й повісив його у шафі. Вони перейшли до кухні, де тихо хурчав заморозник фірми «General Electric» — ще один спадок по колишніх заможних хазяях.
Потім хлопець затягнув на вікнах штори, поставив на стіл свічку і черкнув сірником. Арета скрикнула від несподіванки.
— Що з вами? — здивувався він, бо ж нічого особливого не зробив, лише запалив свічку.
— Нічого, нічого, — замахала вона руками. — Тільки відставте її набік, на край столу.
Він слухняно поставив свічку на край столу, все ще не розуміючи, що її сполохало. Вона ж з цікавістю роззиралася по покою, водячи ліхтариком по стінах, що були завішані чужими світлинами, а ще різними дзиґарями. Один, завбільшки з людський зріст, стояв під стіною і несподівано привітав їх голосним шипінням та розміреним бамканням.
— Це все ваше? — здивувалася вона.
— Ні. Тут жив годинникар з дружиною і дітьми. Їх виселили в гетто. А на світлинах — їхнє щасливе родинне життя, якого вже не вернути.
— І хто тепер господар?
— Місцевий фольксдойч. Він винаймає це помешкання нашій редакції. З’явилося нове явище в час цієї війни: «тройґендер», себто людина, яка опікується єврейським чи польським майном, якщо власник утік. За право займатися цим люди платять золотом. А потім нишпорять по всіх закутках, виколупують паркет, підважують дошки і підвіконня, обстукують стіни...
— І що?
— І знаходять те, що шукали.
— А ви щось знайшли?
— Ні. Якось не мав бажання наживатися на чужому горі... Ви будете спати в покої. Я — на кухні на канапі. Може, маєте бажання повечеряти?