А які відкриття чекають на нього за двома наступними адресами? Він ніби й не очікує нічого особливого від візитів на Оболонь і Воскресенку. Але ж ніхто не застрахований від сюрпризів.
Думки працювали злагодженіше, голова не нагадувала про травму, хоча сам він прекрасно пам’ятав цей ранок і пережиті страх і шок.
«Якщо з самого ранку дістати по голові, то день видасться вражаюче довгим!» — іронічно подумав Бісмарк.
І тут пам’ять надіслала йому сигнал про відновлення своєї роботи, висвітливши, мов на екрані у вигляді титрів кінофільму прізвища, імена та по батькові Красницького і Ревенка.
— Так, — подумав Олег. — Але ж я ці прізвища десь уже бачив! І не від Адіка! Десь вони вже мені траплялись?!
Олег зайшов до кімнати, увімкнув світло і витягнув з-під канапи чорну шкіряну торбинку. Вийняв з папки документи, скріплені печаткою ГО «Інститут-архів», і все стало на свої місця. Красницький і Ревенко виявилися одержувачами дивних, але немаленьких сум грошей. Правда, вони фігурували, як ФОПи, і їх ініціали не збігалися з ініціалами археологів. Красницький Р. Б замість Красницького Б. А.? Це, мабуть, син. Тобто Борисович. Ревенко Г. О. замість Ревенко О. О. — і тут все дуже просто. Батько — Олександр, а син — Олександрович. А хто він там: Геннадій чи Георгій — вже не важливо. Головне, що всіх їх обслуговує чорний бухгалтер Ріна, і вони отримують гроші з Греції через Єрусалим. Через сина Георгія Польського. А це означає, що саме археолог Польський крутить цим загадковим ГО, яке об’єднує тих, хто робив розкопки.
«Добре, — зітхнув Олег, утомившись від роздумів. — Сьогодні поїду до Красницького, а завтра — до Ревенка. Решту питань залишимо на потім!»
Розділ 34
Краків, червень 1941. Коли красуня надто багато знає, романтична розмова з нею неможлива навіть уночі
На кухні Олесь поклав на стіл чорний хліб і шмат сільського сиру, вийняв з креденса пляшку рейнського, розкоркував і розлив у келихи. Тепер вони сиділи за столом і розмовляли, а поруч тьмяно блимала свічка.
— Даремно ви почали про тоталітарний режим, — промовив хлопець. — Мусите пильнуватися з такими словами. Серед присутніх міг бути хтось, кого приставили нам німці.
— Так, я погарячкувала, — погодилася Арета, пригублюючи вино. — Мені, мабуть, взагалі краще більше мовчати.
— Аж так? — він засміявся. — Не конче. Але обережність варто виявляти. Де ви були до того, як опинилися в Кракові?
— Там, де і ви. У Львові.
— Правда? Чому ж ми не перетиналися? — можливо, в його запитанні вчувався жаль, що не зустрілися раніше, бо дівчина поблажливо усміхнулася.
— Я ж казала — ще не настав час...
Її впевненість у судженнях свідчила про те, що вона несе в собі невідомі йому знання й тверді переконання у запланованих учинках. З огляду на це він скидався на учня, який щойно зараз пізнає щось сокровенне.
— А тепер настав? — з недовірою запитав Олесь.
— Так, — кивнула вона. — Саме для цього я й прибула до Кракова. До вас.
Це його ще більше ошелешило. Хто він і що він, щоб заради нього вирушати до Кракова? З вуст дівчини це могло звучати по-різному, але не звучало так, як хотілося б це йому, бо не приїхала вона сюди, закохавшись у нього з першого погляду.
— Виглядає на те, що маєте до мене якусь справу? — запитав Олесь.
Однак вона заперечила:
— Не так до вас, як до вашого батька. Його треба вивезти сюди. І баритися не можна.
Вивезти з його намоленого затишку, звідки його хіба зі страшним скрипом можна було витягнути на тиждень у Карпати? Та вона просто не знає його батька!
— Навіщо? — запитав він. — Він нізащо не бажав тікати зі мною, хоча багато його друзів-науковців утекло. Але він не міг покинути своїх книжок і рукописів. Мама була не проти тікати і підтримувала мене. А він бігав по кабінету, обмацував стелажі, хапав рукописи в оберемки і питав: «Куди? Куди я це все сховаю?» Ви не знаєте мого батька. Він вріс у свій кабінет, як рослина у вазонок.
— Я розумію. Але він у небезпеці. Ви ж не маєте від нього жодної звістки. Чи не так?
— На жаль, так, — зітхнув Олесь.
— Минулого тижня вашого батька викликали до НКВС і дали завдання, яке він зобов’язався виконати. Не жахайтеся, ніхто його на сексота не вербував. То було чисто наукове доручення: розшифрувати старовинний текст. Точніше, знайти в ньому те, що їх цікавило. Ваш батько, як науковець, цим, звісно, захопився. Його навіть не треба було переконувати чи змушувати. Він узявся за роботу. Однак ми повинні його зупинити. Це завдання він не повинен виконувати.
Олесь потер чоло. Вона говорила так самовпевнено, а голос втрачав ніжні дівочі тони, що це почало його бентежити, але він і не здогадувався, що має відбутися далі, й що вона ще може сказати набагато тривожнішого.
— Звідки вам усе це відомо? — не витерпів, вдивляючись у її очі.
— Не суттєво. Чекісти передали вашому батькові четверту книгу Єноха. Вони при НКВС мають цілий відділ, який займається потойбічними силами, досліджує з’яви духів, янголів, навіть займається такою проблемою, як створення нової людини, яка матиме силу і спритність вовка.
— Дивовижно, скільки ви всього знаєте. Ви розвідниця?
— Якщо ви гадаєте, що я на когось працюю, то ні. Я працюю на себе. Отже, ваш батько отримав з рук чекістів також продовження «Хроніки Ольгерда».
— Невже! Вона ж пропала, — здивувався Олесь.
— Ні. Вона вціліла. Тепер ваш батько вивчає обидва раритети. Він може не розуміти, до якої катастрофи це призведе.
— Катастрофи? Про що ви кажете? В чому катастрофа? — він не вірив своїм вухам. — Наукове дослідження давніх текстів може викликати катастрофу?
— Саме так. Тому його треба врятувати.
— Що означає врятувати? — він не міг второпати, куди вона веде. — Йому щось загрожує?
— Звісно. Після того, як він передасть чекістам свої напрацювання, вони його знищать, як небажаного свідка.
Її слова своєю загадковістю знову підсилили в ньому стан тривоги. Навіть не хотілося вірити, що це чує. Вона не каже, звідки все це знає, а він чомусь повинен їй довіряти.
— Це мені просто не вкладається в голові, — промовив Олесь. — Хто ви? Звідки знаєте про НКВС? Ви розмовляли з моїм татом?
Відповідь була аж надто скупа:
— На жаль, невдало.
Йому здалося, що вона бавиться з ним, як кицька мишкою, і це починало злити.
— Що це означає? — наполягав він, вимагаючи конкретної відповіді. — Ви бачилися з ним?
— Бачилася, — нарешті звірилася вона. — Була в його кабінеті. Намагалася пояснити, що його чекатиме. Переконувала, що роботу треба пригальмувати. Однак він, мабуть, цілком слушно, вирішив, що я провокаторка, і не став зі мною розмовляти. Навіть вийняв зі шухляди револьвера і погрожував мені.
Олесь дивився на неї здивовано, не зводячи очей. Аретине обличчя було злегка затіненим, а в очах блимали спокійні й лагідні світелка, мовби нічого тривожного вона й не говорила.
— Ну, якщо він почув усе те, що почув я, то, мабуть, він і справді так вирішив. Але гаразд, — кивнув. — Як ви збираєтеся рятувати мого батька?
— Переправити його сюди, — сказала вона буденним тоном, мовби то була справа не важча, ніж переїхати з Кракова до Сянока.
— Але як? — не розумів Олесь. — Кордони вже замкнені. Ви ж самі мусили добиратися сюди нелегально.
— Так і було, — погодилася вона. — Але я маю свій канал. У Карпатах.
— Це дуже ризиковано, — заперечив він. — Мій батько не молодий і не надто здоровий. Окрім того, він без мами нікуди не піде.
— Це менш ризиковано, аніж залишатися йому там. Звісно, ми переправимо обох ваших батьків.
Олесь задумався. Що далі, то все загадковішою ставала ця дівчина, така не схожа на поетес, яких йому досі доводилося бачити. Вона більше скидалася на валькірію чи амазонку з задатками ватага, на людину, яка має мету й будь-що-будь її досягне. Тільки якою була її мета насправді, неможливо було здогадатися.