— Чому ви думаєте, що його вб’ють? — не здавався він.
— Їм свідки не потрібні.
— Це зрозуміло, свідки нікому не потрібні. Але що він знає таке, за що його треба знищити?
Вона зітхнула.
— Ще не знає.
Перша думка була, що Арета глумиться над ним, чинить дивний експеримент, мовби перевіряючи його на присутність здорового глузду, але говорила вона цілком поважно, от тільки нічого толком не пояснюючи. Олесь наповнив келихи і сказав:
— Ви мене дивуєте, говорячи суцільними загадками. Тобто мого батька можуть убити, коли він розшифрує давні тексти, які йому вручили?
— Так.
— А до того його життя в безпеці?
— Так.
— Отже, якщо він у тих манускриптах розкопає те, що їм потрібно, то від тієї хвилини приречений? — доскіпувався він.
— Він їм буде більше не потрібний. А як людина, яка докопалася до суті, — ще й небезпечний. Чи мало вони знищили науковців?
— Скільки ж у нас часу?
— Лічені дні. Ви ж не маєте контакту з батьком, щоб застерегти його і підказати, аби він не надто квапився. Можливо, він вас би послухав. В іншому випадку... Його вб’ють. — Вона на хвилю вмовкла, поклала руку на Олесеву і додала зимним тоном: — Або вони, або я.
Розділ 35
Київ, жовтень 2019. Поява п’ятого невідомого і безпорадність ґуґла
Учорашня поїздка під мрякою на Оболонь виявилася марною. Красницькі вже більше трьох років не жили на Оболонській Набережній. Про це Бісмаркові повідомили нові мешканці квартири — молода пара з немовлям, яке Олег не бачив, але чув усі ті десять хвилин, що провів на їхній кухні. Хлопець, який заробляв на кавових апаратах, установлених у різних фірмах, страждав алергією на кофеїн і частував його чаєм, а молода мама то зазирала на хвильку, то бігла назад на поклик дитини, то знову приходила по пляшечку з молоком, що грілася в каструльці з гарячою водою.
— У них стільки фотографій на стінах висіло! Я їм кажу: заберіть, це ж пам’ять! — розповідав хлопець. — А цей Роман тільки рукою відмахувався! Вони ж емігрували, речей багато з собою брати не хотіли, меблі продавали ще зо два тижні після підписання договору про продаж квартири.
— А вам нічого не пропонували купити або подарувати? — поцікавився ліниво Олег, не дуже переймаючись розмовою, а скоріше підтримуючи її з вдячності за гостинність.
— Ну, дві люстри нам залишили, більше нічого. Фотографії я виніс на смітник. Вони в рамках там кілька днів лежали, потім зникли. Напевно, хтось заради рамок забрав.
— А їм скільки років було, Красницьким?
— Років під сімдесят, але жваві. Роман джинси носив. Дружина одягалася простіше, але теж цілком сучасно.
— А куди вони поїхали? До родичів?
Новий господар знизав плечима.
Сьогоднішня мжичка могла би легко змусити Олега залишитися вдома і не їхати на Воскресенку. Але іншої погоди на найближчі дні не обіцяли, а Адік все одно скоро зателефонує і запитає. Так що чорт з ним, з дощем. На Олеговій куртці чудовий капюшон. Він не промокає. І нехай до цього Ревенка О. О. майже годину їзди, зате вже ввечері він зможе розповісти Адікові про все і запитати про гроші на Грецію. Адже ще трохи, і вода в Егейському морі і справді охолоне.
Ревенко Г. О. виявився не чоловіком. Ганні Олександрівні Ревенко археолог Ревенко був дідусем, і саме вона мешкала на першому поверсі хрущовки на бульварі Перова. Виглядала років на сорок. Зустріла неочікуваного гостя в сірому спортивному костюмі і в вірменських гостроносих капцях на босу ногу.
Щось Олегові відразу підказало, що вона живе сама. Вона теж радо запросила гостя на кухню і теж запропонувала чаю. Кухня, мабуть, з часів дідуся і бабусі не бачила ні ремонту, ні оновлення. За винятком газової плити і холодильника.
— Може, холодну котлетку до чаю? — запропонувала Ганна Олександрівна. — У нас тут кулінарія поруч, дуже добре готують.
Олег кивнув. Грюкнули дверцята холодильника і перед гостем з’явилася тарілочка з не надто привабливою котлеткою.
— А що він такого розкопав, що ви про нього книжку пишете? — поцікавилася жінка.
— Я взагалі про українську археологію пишу, — пояснив Бісмарк, уловивши, що насправді внучку геть не цікавлять досягнення дідуся. — Мені сказали, що Олександр Іванович брав участь у розкопках на території Софійського Собору разом з Георгієм Польським та іншими.
Він уважно стежив за її обличчям, поки вона його слухала. А слухала вона його неуважно, занурюючи в окріп чайний пакетик на ниточці.
— Він мені не розповідав, — процідила байдуже, піднявши очі на гостя. — Та й тоді у мене було бурхливе життя. Так що навіть якщо б розповідав...
— А він давно помер? — обережно запитав Олег.
— Років п’ятнадцять тому. Спочатку бабуся, а потім він.
— І ви залишилися з батьками?
— Ні, батьки вже тоді жили окремо. У мене з ними досі... як би це сказати? — вона попросила поглядом допомоги у гостя.
— Конфлікт? — підказав гість.
Жінка зітхнула і кивнула.
— У мене залежність була, — знехотя промовила вона. — Наркотики. Бойфренд підсадив. Я мамине хутро до ломбарду віднесла, потім телевізор. Вони все потім викупили, а мене за двері. Ну дід з бабою прихистили, хоча теж натерпілися зі мною. Я ось тільки зараз розумію, що вдячна їм. За все за це.
Олег ще раз обвів поглядом кухню. Згадалася платіжка з Ріниних папірців, згідно якої її померлому дідусеві Ревенкові О. І. ГО «Інститут-архів» перерахувала 333 тисячі 333 гривні 33 копійки.
— Але дідусь же вам залишив спадок? — обережно, з чуттєвою посмішкою на губах запитав він.
— Ну, як сказати? Квартиру залишив. І раз на рік гроші від нього хтось мені на рахунок в «Ощадбанку» переводить. Тільки ж я не знаю, коли вони закінчаться. Так і живу без упевненості в завтрашньому дні...
«Ні хріна собі “без упевненості”!» — подумав Бісмарк, згадавши про суму перерахування.
— Ви ж котлетку не з’їли! — зауважила господиня квартири.
Олег чемно взяв котлету в руку — виделки вона йому не запропонувала — і швидко з’їв. Смак у котлети виявився по-доброму «столовський», нагадав дитинство і шкільну їдальню.
— А якісь рукописи, щоденники, статті від дідуся залишилися? — нагадав він Ганні Олександрівні про мету свого візиту.
— Ой, бумажок різних було багато, але я все викинула. У мене алергія на пил, а паперовий пил — найнебезпечніший! Може, щось і залишилося. Я зараз ще раз погляну! — вона підвелася з-за столу.
Олег теж схопився. Слідом за нею, сповнений цікавості, увійшов до кімнати. Побачив умебльовання минулого сторіччя, сервант з кришталевими вазами для фруктів, мейсенський синій фарфор. На стінах рожеві шпалери з червоними трояндами. Над канапою — три великих фотографії в рамках.
Поки Ганна Олександрівна розглядала вміст шухляди, Олег підійшов до фотографій. Дві були сімейними, а ось одна — третя — Бісмарка зацікавила. П’ятеро людей з абсолютно серйозними обличчями стояли в знайомому місці в повний зріст, тримаючи в руках лопати лезами вгору, немов пародіюючи древніх червоноармійців, які любили фотографуватися з гвинтівками, що стирчали в небо багнетами. Ліворуч за спинами археологів — стіна Софійського собору, перед ними неглибокий розкоп, поруч на розкладному туристичному столику карта-схема більшого за столик розміру, і тому лежить на ньому, як скатертина. Першого ліворуч Олег упізнав відразу — Георгій Польський, стрункий, з великим носом і з чорною бородою майже такої ж форми, як і на фотографії з Греції. Правда, там, на «грецькому» фото, борода зовсім сива.
— Ні, тут уже нічого не залишилося! — почув він за спиною. — Тільки ліки.
Олег різко обернувся.
— Які ліки?
— Корвалол! — господиня крутила в руках пляшечку з темного скла. — Давно протермінований.
— А-а! — Олег миттєво втратив інтерес. — А можна у вас цю фотографію попросити? Для книги. З поверненням.
— Звичайно, звичайно! — Погодилася вона. — Беріть. Я давно там хотіла натюрморти повісити. А ті дві вас не цікавлять? — Вона кивнула на сімейні фотопортрети.