— Ну якщо вам не потрібні, можу взяти.
— Беріть, беріть! — охоче погодилася вона. — Тільки без рамок! Рамки мені знадобляться.
«Дріб’язкова онука», — подумав про неї Бісмарк, але на його обличчі все ще світилася ввічлива вдячність.
Увечері Олег довго розглядав групове фото біля Софії. Сумнівів не було — ця компанія копала в тому ж місці, що й він. Сімейні фото Ревенка допомогли ідентифікувати майже всіх на цій знимці. Тобто — всіх зі списку. Ким був п’ятий чоловік можна було тільки здогадуватися. Якийсь їхній колега, про якого забули всі. Він стояв скраю праворуч і відстань між ним і Клейнодом-старшим виявилася втричі ширшою, ніж між іншими.
Олег задумався. Придивився до всіх п’ятьох уважніше ще раз. Підсвітив фотографію ліхтариком мобільного, не довіряючи електричному освітленню. Поступово переконався, що фотографія могла розповісти більше, ніж те, що він спочатку побачив. Всі четверо археологів зі списку були одягнені майже однаково: на ногах важкі черевики, темні светри заправлені в мішкуваті штани, майже однакові пряжки на затягнутих ременях. Та й лопати у всіх теж були однаковими, тільки у п’ятого, що стояв праворуч, лезо лопати виглядало новішим і чистішим, ніж у інших. П’ятий, хоч і мав на ногах схожі черевики, але виглядав скоріше як офісний працівник, а не польовий археолог. Темні прасовані штани, сорочка з краваткою, піджак. Він міг бути директором музею або просто науковим співробітником, якому більше подобається писати дисертації або доповідні, аніж копати.
— А чого я мучуся? Адже у ґуґла є відповіді на всі питання! — зрадів раптом Олег.
Він перезняв фото на смартфон, «скинув» у ноут, потім помістив у віконце пошуку зображень. Було очевидно, що пошук видасть на-гора сотні, якщо не тисячі фотографій, як це вже сталося нещодавно, коли Олегові вдалося з’ясувати грецьке місце проживання Георгія Польського. Так що Бісмарк заздалегідь приготувався до тривалого скролінгу нескінченної фотогалереї.
Однак цього вечора ґуґл не мав настрою. Він запропонував декілька групових фотографій, на яких приблизно в такій самій позі стояли п’ятеро зовсім інших чоловіків. А далі пішли нескінченні групові фото туристів і відпочивальників, які відрізнялися один від одного тільки обличчями і фоном.
Спантеличений, Олег спробував підійти до вирішення проблеми інакше. Він «вирізав» обличчя п’ятого, збільшив його і попросив ґуґл пошукати вже тільки цього персонажа. Пошуковик висипав на екран килим чоловічих фізіономій з виразом, як «на паспорт». Поскроливши їх кілька хвилин, Олег плюнув на цю справу і налив собі коньячку. А відчувши піднебінням його приємний смак, вирішив зателефонувати Адікові.
— Єдиний, хто нам може щось розповісти, це Польський, — повідомив йому Олег. Решта троє поза досяжністю. Так що, якщо хочеш, я можу полетіти до Греції і все дізнатися.
— А чому ти думаєш, що він стане з тобою розмовляти?
Бісмарк трохи забарився з відповіддю, але тут йому спала на думку чудова ідея.
— Захоче! Я привезу листа від його правнучки. А може, вона навіть йому подаруночок передасть?
— Спритний ти! — схвально видихнув Адік. — Гаразд! Я вже в Києві. Завтра зустрінемося і поговоримо.
Недовга телефонна розмова підняла настрій Олегові. Греція стала ще ближчою. І він налив собі другу чарку. І подумав, що було б веселіше випити якщо не втрьох, то хоча б удвох.
І згадалася Ріна, яка теж щиро любить коньяк. Вирішив їй зателефонувати.
— Цей номер не обслуговується! — повідомив байдужий жіночий голос.
— Ну так! Все як завжди. Телефон або вкрадений, або загублений, — засмутився Олег.
Набрав «брата» Колю.
— Абонент поза зоною. Перетелефонуйте пізніше або надішліть смс! — промовив інший жіночий голос, менш байдужий.
Але ж і повідомлення це було значно оптимістичніше за перше. Тут ще залишалася надія додзвонитися.
Розділ 36
Львів, червень 1941. Синові уродини
Того вечора, коли Куриласи вирушили знову на гостину до Марковичів, до їхнього помешкання проникло двоє молодих чоловіків і заходилися встановлювати прослуховування. Вони впоралися доволі швидко, навіть не запалюючи світла і послуговуючись лише ліхтариками. Їхніх скрадливих кроків не було чути, розмовляли вони пошепки. Однак сусідка навпроти помітила їх через вічко дверей, коли вони майже безгучно відмикали замок. Вона з тієї хвилини вже від дверей не відступила, а, приклавши вухо, уважно прислухалася. Задля остороги, вічко опустила, бо що мала побачити, те вже побачила. Вона знала, що Куриласів удома нема, але незнайомці не скидалися на злодіїв. Зрештою, вони мали при собі лише одну маленьку валізочку. Щось у їхній поведінці було таке, що змусило сусідку зціпити вуста й навіть не пікнути. О-о, набачилася вона вже тих тайняків: що за Польщі, а що за совєтів, усі вони однакові. Краще з такими не зачіпатися.
Єдине, що вона зробила, то ще простежила за ними з вікна. Чоловіки сіли до військового бобика і від’їхали.
Коли Куриласи повернулися, пані Зоня закликала професора до себе, нібито для того, щоб засилити нитку в голку, бо була далекозора. Таку послугу пан професор робив не раз, і це його не здивувало, окрім того, що вже була доволі пізня година. Зачинивши двері, сусідка на мигах повела Куриласа вглиб помешкання і зашепотіла:
— Мушу вам вповісти, жи, коли ви пішли, до вашого помешкання пробралося двоє молодих чоловіків. Мали зі собою одну малу валізочку. Поралися там, може, зо пів години. А відтак поїхали в авті. Не знаю, як ви, а я не маю жодних сумнівів, хто то міг бути.
Курилас подякував. Переступивши поріг помешкання, мав таке відчуття, що то вже не його дім, що хтось чужий і підступний прокрався всередину і відтепер буде жити разом із ним. Задумався, що повинен сказати дружині. Чи варто її посвячувати? А всіх інших, хто завітає до нього? Як бути з ними? Може, від усіх відректися і нікого не запрошувати?
Та цього ще було замало, бо служниця звірилася, що її дорогою на Ринок перестрів військовий і запропонував сісти до авта. Другий військовий вже відчиняв дверцята.
— Прошу пана, я так перелякалася! Думала, жи мене знову заберут до цюпи, — голос її тремтів.
— Що вони хотіли? — запитав професор.
— Допитувалися, про що з вами балакала тота студентка. Але я почула тільки кінець вашої розмови... Нє-нє, не подумайте, що я підслуховувала. Але як зачула-м, що ви на неї кричите, то підбігла-м, жиби, може, чим помогти. Ну, а тоді й дістала в чоло, — вона усміхнулася. — Але то таке. Отже, я їм то всьо вповіла і вони мене відпустили.
— Ти щось підписувала?
— Аякже! — вона блиснула настрашеними очима. — Мусила-м підписати.
— Що?
— Ну, що... Жи буду вас пильнувати і доповідати їм, хто до вас заходит, хто телєфонує.
Так ото й настав день, коли Курилас уже й сам дозрів до того, що треба тікати. Яким чином — не уявляв собі, але думка про втечу не покидала його після чергового виклику до управління НКВС.
За певний час йому вдалося намацати у книзі Єноха окремі ключі, які наблизили його до розгадки. Перше, що його здивувало — це кількість різних цифр, розсипаних по тексту. Вони нічим і ніяк до нього не промовляли, та щось у них було магічне і манливе. Вони інколи повторювалися, а інколи творили нові комбінації, та розшифрувати їхню доцільність у тексті не вдавалося.
Несподівано буденна розмова з дружиною за сніданком наштовхнула його на підозри, що він уже близький до розгадки. Дружина заговорила про сина.
— Це вперше наш Олесь у такий день поза домом.
— У який день? — не зрозумів Курилас, утративши дням лік.
— А ти так запрацювався, що й не згадав, що нині в Олька уродини?
— Уродини... — прошепотів Курилас і, кинувшись до кабінету, розгорнув манускрипт.
Він спочатку думав, що в коптському манускрипті фігурує давньоєгипетське літочислення, пов’язане з Сиріусом. Проміжок часу між двома сходженнями Сиріуса, які збігалися з літнім сонцестоянням і розливом Нілу, складав 365,25 діб. Проте єгиптяни вважали, що в році є 360 днів по 30 у кожному місяці, а решту п’ять днів додавали наприкінці останнього місяця.