— І ви також його шукаєте? — запитав Курилас.
— Саме так. Але передусім шукаємо Діву, бо хто-хто, а вона таки достеменно мусить знати, де сховано цю реліквію. Хотілося б почути вашу версію, де варто шукати.
Розділ 41
Київ, листопад 2019. Бісмарк у пошуках смачного борщу знаходить несподіваного співрозмовника
«Олежику! Ти мене налякав! Я думала, що з тобою сталося щось жахливе! Але потім зрозуміла, що з тобою все гаразд. Ти просто поміняв замок, щоб не пустити мене! Я плачу. Твоя Ріна».
Ця записка, знайдена в дверях минулого вечора, викликала змішані почуття. Після першого прочитання Олег розсміявся. Потім щось змусило його ще раз поглянути на «сльозливе» послання, і тут він ненадовго засумував, помітивши на папері сліди води або дійсно сліз. Трохи пізніше він похитав головою, віддаючи належне Ріниному таланту до маніпуляцій. Це ж треба написати таку записку, яка, як хамелеон, буде змінювати зміст, не змінюючи форми і тексту?!
Добре, що Олегові було на що відволіктися. Він знову перегорнув листи Польського і знайшов те, що шукав. Але в листі Польський попереджав Клейнода-старшого триматися подалі від Іова. Що це за ІОВ зрозуміти з листа було важкувато, мабуть, то були ініціали. Тепер, після розмови зі старим, під цими літерами Бісмарк бачив Ігоря Ваврікова, можливо, Олеговича. І тоді все складалося в зрозумілу картинку. Але що далі? Чи живий він? Де його шукати і чи треба? Те, що Польський його не любив або йому не довіряв, уже підказувало, що й Бісмаркові цей пан полковник секретних органів не дуже потрібен. Якщо тільки, звичайно, Клейнод-старший не передав полковникові на зберігання те, що йому довірили зберігати інші колеги.
— Ні, тут без Греції не впоратися, — прошепотів Олег і знову мрійливо уявив собі острів Андрос в Егейському морі. Так захотілося в тепло, до моря, що навіть думки про Польського, про Клейнодів і про полковника відійшли в тінь.
Зітхнувши, не бажаючи повертатись думками з Греції додому, він відсунув убік перечитані листи, відкрив ноут, витяг на екран картинку з археологами і полковником та знову став її уважно вивчати.
І раптом здалося, що в двері постукали. Він здригнувся. Завмер. Нашорошив вуха. Тиша. Навшпиньки вийшов у коридор. Постояв, напружено прислухаючись до життя за дверима. Але тамтешнє життя мовчало. Його там, мабуть, і не було.
— Здалося, — вирішив Олег і повернувся до столу.
Збільшив на ноуті обличчя людей з фотографії. Вавріков виглядав років на десять молодшим за Польського. Напевно, не випадково Польський стояв крайнім праворуч, а полковник Вавріков — крайнім ліворуч. Як два антиподи. А Клейнод поруч з Вавріковим, а не поруч з Польським. Але все одно між Клейнодом і Вавріковим на фото — пів кроку, а решта археологів стоять майже пліч-о-пліч. Цехова солідарність і сторонній контролер.
Питання і сумніви, що виникли після уважнішого вивчення цього фото, навели Бісмарка на висновок, що він не вміє провадити розмови, не вміє вивідувати те, що хоче дізнатися. Адже кілька разів він уже зустрічався з Клейнодом. Міг його розбалакати. Міг у нього дізнатися багато цікавого про його батька і друзів батька. І про Ваврікова міг набагато раніше від старого почути, якщо б зумів побудувати правильні запитання. Надто, що старий начебто і довіряє йому, навіть про допомогу просить. А він про щось другорядне запитає один раз і все, відволікається на дрібниці. Але ж Клейнод не вічний. І виглядав він востаннє поганенько, і ліки з кодеїном просив купити. Плюс живе тепер, точніше не живе, а ховається в підвалі, у вогкості й поруч з бомжами. З якого боку на цю ситуацію не подивись, а старий — у зоні ризику. І якщо з ним щось трапиться, тільки Бісмарк сам і буде винен у тому, що не вивідав у нього щось важливе: і про розкопки, і про батька-«хранителя», який незрозуміло, що зберігав, і, можливо, про таємницю, яку так хоче розкрити Адік.
Олегові тепер стало зрозуміло, що саме задля цієї таємниці Адік і переїхав з Одеси до Києва, задля неї він переконав Олега влаштуватися черговим електриком у Софію. Задля неї Адік змусив його вночі розкопувати давню могилу між собором і стіною монастиря. Але звідки Адік міг знати, де копати? Де він узяв список археологів? Хтось інший, вочевидь, постачав Адіка інформацією і давав завдання, які Адік переадресовував Бісмаркові.
Олег замислився. І засумнівався в своїх висновках. Хоча дивно: чому Адік, який з таким азартом сам копався в могилах стародавніх таврів у Криму, різко перетворився з чорного археолога в менеджера? У того, хто дає вказівку іншому чорному археологу, де і коли копати. Хоча річ, мабуть, в тому, що розкопки в Криму ніколи не були пов’язані ані з великими очікуваннями, ані з ризиком. Розкопки в Софії — це вже і ризик, і великі очікування. Так що Адік просто не хотів ризикувати своєю шкурою і тому відправив туди Олега. Типу, хрін з ним. Якщо помітять і заарештують, так і буде.
«Нічого! — спробував бравувати Бісмарк, згадавши недавній приплив самовпевненості, який навіть дозволив йому посміятися в думках над Адіком. — Ну так! Я — лох! Точніше: я виконую роль лоха, щоб Адік розслабився і ненароком сам зрадив таємницю, на яку він полює. Або таємницю, або місце, в якому заховано золото тамплієрів. А якщо знайти це золото і знайти його колекціонерів, то більше ні про що в житті турбуватися не доведеться. Треба тільки дочекатися, коли Адік розслабиться і сам поведе себе, як лох».
Олег посміхнувся. Але одразу цю посмішку з лиця стерли нові сумніви. Адже Адік точно не лох. Він грає в свою гру. І грає впевнено. До того ж, хоч він і не дав тисячу євро на Грецію, але п’ятсот євро він видав. А отже, планує використовувати Бісмарка і надалі. Чого б йому інакше розкидатися грошима?
Вранці Бісмарк визирнув на сходову площадку. Оглянув двері з зовнішнього боку. Мовби збирався виявити ще одне сльозливе послання від Ріни.
«Цікаво, де вона весь цей час ховалася? — подумав. — Пора б уже й зустрітися. Розпитати про документи ГО “Інститут-архів”. Вона, звичайно, може обуритися: чому я заліз в папку з її паперами. Але тоді я скажу, що хвилювався через її зникнення і намагався зрозуміти, що з нею могло статися. Адже робота у неї небезпечна. Вона сама казала!»
Пообідати цього дня Бісмарк вирішив у забігайлівці на ЯрВалу. Мереживне хмарне небо не обіцяло дощу. Вогке повітря бадьорило. Черга в пиріжкову «Ярослава» починалася на вулиці. Олег обійшов її і попрямував далі у бік Львівської площі. Там, на розі ЯрВалу і Бульварно-Кудрявської, у вікні забігайлівки, назву якої неможливо було запам’ятати, вже кілька років красувалася рекламна яєчня величезного розміру. Саме там Олегові захотілося з’їсти борщу. Заклад з такою прямолінійною рекламою просто зобов’язаний був запропонувати клієнтам на обід борщ і сало з чорним хлібом.
Боковим зором на ходу Олег помітив людину, що йшла по той бік вулиці. Чоловік то наздоганяв Олега, то відставав, але, як здалося, постійно поглядав на нього. Різко зупинившись, Олег обернувся до проїжджої частини. Повз нього проїхав фургон «Продукти». На хіднику по той бік нікого не було.
— Сховався! — вирішив Бісмарк.
Борщ відповідав його очікуванням. Густий, наваристий, у міру гострий і, що найголовніше, велика і ніжна біла квасоля, що плавала на дні тарілки, просто танула в роті.
Олег сидів біля вікна, неспішно жував і час від часу кидав погляд на вулицю. Здавалося, що небо над Бульварно-Кудрявською ось-ось очиститься від хмарної поволоки і вниз опадуть сонячні промені, додавши цьому дню яскравості і тепла.
Олегові не хотілося пропустити той рідкісний осінній момент сонячного прориву, він затримав погляд на вікні. І тут хтось рішуче сів навпроти. При цьому без таці з їжею.