Бісмарк перевів погляд на людину, яка порушила його простір. Перед ним сидів «брат» Коля. Сидів і трохи напружено усміхався.
— Смачного, — промовив він. І одразу продовжив діловитим тоном. — Я тебе на хвилинку відволічу?
— Відволікай! — дозволив Олег.
— Ріна сказала, що ти її не пускаєш додому? — нотки стурбованості легко прочиталися в голосі Колі.
— До мене додому? — перепитав Олег. — Чому не пускаю? Вона, мабуть, приходила, коли мене не було!
— А-а! — спантеличено видихнув «брат» Коля. — Але ти ж їй давав ключа?
— Він більше не підходить до замка.
— Новий замок — це ж не привід її не пускати?
— Колю, Ріна — доросла дівчинка, і може сама прийти і постукати в двері, коли я вдома.
«Брат» напружився. Стиснув губи.
— Ти її погано знаєш. Якщо вона захоче, то виламає твій новий замок разом з м’ясом! — заговорив він раптом несподівано грубо. — Коли вона у поганому настрої, її краще не доводити до агресії. Бо вона за себе не відповідає.
— Як це зрозуміти — «не відповідає»? — сторопів Олег.
— Я стежив за нею кілька днів, — Коля перейшов на шепіт. — Ну, коли дуже боявся за неї. Вона при мені чувака з ніг збила, легко, одним ударом. Він, здається, поламав руку, падаючи. Але сам винен — намагався її на вулиці зупинити.
— Вона що, п’яна була?
— Насправді, вона рідко п’яна. Частіше прикидається. Захист такий.
— А чого ти мені усе це про неї розповідаєш? — обурився Олег. — Щоб я її боявся, чи що? Ти у неї прес-секретар і піарник?
— Ти хочеш, щоб вона сама з тобою поговорила?
— А тобі не здається, що коли ти промовляєш від її імені, це якось дивно? І чому б їй не пожити у тебе вдома?
— У мене тісно, я живу з мамою. Під ногами дроти і блоки, багато комп’ютерів.
— З мамою та комп’ютерами? — Олег посміхнувся. — Отже, коли вона пропала і навіть не повідомила, куди, вона переселилася не до тебе?
— Ні, вона сказала, що поїхала на лікування. А тепер повернулася, і їй знову нема де жити.
— І ти за мною стежив, щоб повідомити цю сумну новину?! Замість того, щоб відповісти на мої дзвінки?
— Я за тобою не стежив! — твердо відповів Коля. — І на дзвінки людей, яких немає у моєму телефоні, я не відповідаю.
— То запиши мене в список контактів? А то ключ від моєї квартири у тебе є, а імені в телефоні нема!
— Запишу, — пообіцяв «брат». — А ключа давно нема. Ріна його забрала!
Коли Олег знову залишився сам, бажання дивитися у вікно зникло. Тепер його думки повернулися до Ріни і цього хлопця. Те, що вона повернулася, дивним чином заспокоїло Бісмарка. Йому ще більше захотілося її побачити. Ну хоча б, щоб переконатися в тому, що виглядає вона непогано і що лікування невідомо від якої хвороби їй пішло на користь. Може, вона лікувалася від дивного стану, що викликав нещодавно в Олега ранковий напад паніки? Хоча, здається, розповідаючи про «хибне материнство», вона казала, що це стан, а не хвороба! І ще казала, що цей стан не лікується!
Розділ 42
Львів, червень 1941. Полковник Ваврик «вивалює» на професора підземне царство
— Коли Люцифер повстав проти Бога, а Бог у гніві скинув його з неба до пекла, тоді смарагд з корони диявола впав на землю, — промовив Курилас. — Далі ми знаємо, що його підняв і виніс із раю Сет, син праотця Адама. Але тут мусимо прийняти за концепцію, що рай містився на землі.
— Так, на землі, навіть не сумнівайтеся, — засміявся полковник. — Маємо на це неспростовні докази, які ми добули разом із німецькими ученими. Але не відволікаймося. Як ми знаємо, потім з того смарагду було висічено Ґрааль — келих, з якого Ісус пив разом з учнями під час Таємної вечері. Латинська назва келиха «lapis lapsus ex caelus» — «камінь, що впав з небес». До цього келиха Йосиф з Ариматеї зібрав кров з пробитого римським списом Ісуса. Але куди той келих подівся опісля?
— Записки з IV сторіччя повідомляють, що Ґрааль прихопила з собою Марія Магдалина, утікаючи від переслідування, і занесла на терен сьогоднішньої Франції. Далі келих начебто потрапив у руки секти катарів, яку французький король знищив, бо катари дотримувалися давньохристиянського маніхеїзму — не шанували ікон, відкидали культ святих, авторитет Папи Римського і не шанували хрест.
— Все правильно. Це крайній пункт, від якого нам треба танцювати. А однак не лише від нього, бо в записках Ольгерда є згадка про те, що, коли вони покидали Єрусалим, Марія наполягла дорогою заїхати до тієї печери, в якій її було знайдено. Ви звернули на це увагу?
— Мені це не видалося чимось важливим, — знизав плечима Курилас.
— А мені здається, що вона саме там сховала келих і повернулася за ним.
— У рукописі нема згадки про те, що вона щось винесла з печери.
— Бо вона сховала його під плащем! — з тріумфуючим виглядом повідомив полковник. — Вона ж бо й викрала той келих із замку катарів. Адже відомо, що варту підпоїли вином, і зробила це вродлива дівчина.
— І ви гадаєте, що то вона?
— А хто ж іще?
— Отже, вона викрала келих у катарів, повернулася з ним на Святу землю і сховала в печері... А коли з лицарями покидала Єрусалим, забрала його? — запитав Курилас.
— Так. А потім вивезла келих до Києва. Як вам така версія?
— Що ж... вона має право на існування.
— Але справжню еволюцію у пошуках реліквії започаткував молодий професор і полковник SS Отто Ран, який висловив припущення, що катари були німцями. Він написав дві книжки: «Хрестовий похід проти Ґраалю» і «Двір Люцифера». Його дослідження підтримав Альфред Розенберґ, приятель Гітлера і головний ідеолог NSDAP. «Прототип фанатичного SS-івця і расиста, наділеного надприродними властивостями і енциклопедичним знанням, — справжній агент диявола», — так характеризували Рана його колеги. Ран був одним із рідкісних членів SS єврейського походження, але для нашої історії істотним є те, що Ран організував три експедиції до Франції в замок Монсеґюр, де він розраховував знайти Ґрааль або якісь підказки, що стосуються місця його сховку. Монсеґюр був центром катарів. Однак експедиції не принесли очікуваного ефекту, а самого Рана у 1937-му відправили на перевиховання в концтабір начебто за гомосексуалізм, у 1938-му він покидає лави SS, а в березні 1939-го його розстріляли за зраду. Хоча за нашими даними він залишився живим, то був такий спритний план, що мав на меті створення для Рана нової особистості без минулого, а надто пов’язаного працею в SS-Ahnenerbe. Це дозволило йому проникнути в езотеричні кола, які були антагоністами нацистів. Щодо самого Ґраалю, то ми отримали відомість, що його таки відшукав один із підрозділів Аненербе і сховав у замку SS. Але незабаром ми також з’ясували, що це неправда.
— Отже, ваші наукові дослідження тісно пересікаються з дослідженнями, які провадить Аненербе?
— Так. Я, властиво, хотів би створити і в нас подібну інституцію. Бо поки що все відбувається стихійно. І, звісно, я б обов’язково запросив туди вас. Правда, тоді б вас довелося надійно ізолювати, забезпечивши усім необхідним, у секретному містечку. Разом із дружиною, звісно.
Курилас зміряв похмурим поглядом полковника і промовчав. То була б для нього неприємна перспектива. Життя в клітці його жахало. Однак він не сприйняв поважно слова полковника, йому здалося, що той згадкою про інституцію хотів заспокоїти професора, натякнути, що його не знищать після того, як він завершить свої наукові досліди. Хоча ізоляція нічим не краща від смерті.
— Скажіть, — озвався він, — а книжки Рана ви маєте?
— Звичайно! — невідь чого втішився полковник. — Я вам радо їх позичу. Ви ж володієте німецькою?
Полковник підійшов до шафи, вийняв обидві невеликі за розміром книжки і подав професорові. Курилас зазирнув в одну й другу, мовби бажаючи пересвідчитися, чи це саме ті книжки, про які йшла мова, бо палітурки були глухі, без назв. Видно було, що книжки переплели наново. З якою метою? Мабуть, щоб не кидалися стороннім в очі.