Він дістав з кишені маленький конусний пакетик і простягнув Ігорю Віталійовичу.
— Воно? — здивувався той.
— Думаю, що так. Випадково знайшов.
— Ага, випадково! Так я тобі й повірив. — хитро посміхнувся старий і з пакетиком у руці підійшов просто під лампу.
Його пальці тремтіли, але він намагався їх контролювати. Розгорнувши конус, він задивився на білий порошок, у якому виблискувало кілька дрібних кристаликів. Олег навіть не помітив, коли старий устиг надягнути на ніс окуляри. Тепер уся його увага була зосереджена на маленькому порошковому сузір’ї. У якийсь момент він послинив палець і торкнувся ним до порошку. Після цього підніс палець до окулярів і одразу ж опустив до губ. Облизав кілька разів.
Губи Клейнода беззвучно заворушилися.
— Дякую! — нарешті вимовив він. — Не очікував! Ти добрий хлопець, Олежику. Шкода, що молодий.
— Чому шкода? Мені не шкода.
— Ні, це я про інше, — вибач, — продовжив старий і замовк. — Може, чаю?
— Побігти? — зрозумів традиційний натяк Клейнода Бісмарк.
— Ні, сьогодні є! — з гордістю відповів господар підземної оселі і показав рукою на тумбочку біля плити і газового балона.
Металева подарункова чайна скринька, яка стояла на тумбочці, коштувала гривень триста-чотириста. Олег засумнівався, що старий міг сам собі купити такий чай, адже його купівельні звички і смаки вирізнялися простотою і мінімалізмом.
— Подарували? — обережно поцікавився Бісмарк.
— Ну, можна і так сказати... Хлопець з «Інституту-архіву» приходив, треба було підписати документи про ліквідацію...
— Сюди приходив? — перелякався Олег.
— Ні, що ви! Крім вас і бомжів про цю схованку ніхто не знає! — замахав на гостя руками старий. — Ні, я його там приймав! — він кивнув на стелю. — В квартирі.
— А ви читали те, що підписували?
Клейнод похитав головою.
— Дуже дрібний шрифт. Але слово «ліквідація» я розібрав.
Поки чай заварювався, панувала тиша. Олег сидів за столиком і поглядав на торшер без абажура, який разом з лампочкою, що звисала зі стелі, освітлював усі ці убогі лаштунки і майже не освітлював велику дерев’яну скриню з двома колодками.
«Це Коля чи не Коля? — думав він і сам собі дивувався: чому він не зміг якось нишком сфотографувати Ріниного “брата”, щоб показати старому. — Адже якщо це Коля, тоді Колю і Ріну об’єднує ГО “Інститут-архів”», як старого і з самим Олегом. І тоді вже жодного сумніву бути не може, що Ріна чекала Олега біля газетного кіоску навмисно, щоб спокусити його коньяком. Щоб приклеїтися до нього без будь-яких зобов’язань і емоцій».
Старий розлив чай у горнята.
«Але ж могла спокусити і традиційнішим та приємнішим способом?» — з гіркотою подумав Олег.
— Ви чимось стурбовані? — запитав Клейнод.
— Ні!
— Але у вас такий вираз обличчя.
Олег розсердився на себе, постарався себе контролювати, щоб обличчя більш не зраджувало його думки і почуття.
— Ігоре Віталійовичу, — він відволікся від Ріни. — А чому Польський так довіряв вашому батькові?
— Довіряв? — перепитав старий. — Чому ви так подумали?
— Я це зрозумів з листів Польського. Він довіряв йому більше, ніж іншим.
— А-а, — закивав старий, немов згадав щось. — Тато ж був парторгом.
— Ну і що?
— Молодий чоловіче, ви не розумієте, що таке парторг у серйозній організації.
— Може, і не розумію, — погодився Олег. — А Польський що, теж був комуністом?
— Тоді всі були комуністами. Навіть ті, хто не був у партії. Ви пийте, пийте! Такий чай рідко трапляється!
Бісмарк ковтнув. Чай був звичайним, але не казати ж про це гостинному господарю.
— А цей хлопець, якому ви підписували папери про ліквідацію. Він щось ще казав? Обіцяв? Пропонував?
— Він питав, які у мене плани... Ну і сказав, що поважає мій вік і більше мене турбувати не буде.
— Це він сказав з загрозливим тоном чи просто так?
Старий задумався. Насупився. Він немов відновлював у пам’яті нещодавній епізод з підписанням паперів.
— Важко сказати, — промовив нарешті. — Під час перших зустрічей він був привітнішим. Але тепер це не важливо. Ви знаєте, мені зараз набагато краще стало...
— Ніж коли? — не зрозумів Олег.
— Ніж до вашого приходу, ніж до цього порошку. Якась легкість у грудях... І ніби й сили додалося! — Він підняв горня з чаєм і затримав у повітрі навпроти очей, дивлячись на нього крізь скельця окулярів.
Олег теж помітив, що рука старого зовсім не тремтить, і поверхня чаю на диво гладка. Він посміхнувся. Згадав, що картав себе за те, що замало розпитував старого. Спробував придумати якісь важливі питання, але не вийшло. В голові раптом стало порожньо. Легко і порожньо.
— У вас продуктів вистачає? — нарешті запитав Олег.
— Ну якщо ви не проти, було б добре! — кучеряво, але цілком конкретно відповів Ігор Віталійович. — Тільки не беріть більше вареної ковбаси. Вона у них майже завжди несвіжа.
Ріна з’явилася рівно о шостій вечора. Вона зайшла, наче й не було нічого. Та ж яскраво жовта куртка, ті ж джинси. Тільки наплічник інший і більший.
— Я сподіваюся, ти радий мене бачити? — поцікавилася вона, стягуючи з ніг осінні чоботи.
— Звичайно, — відповів Олег голосом, позбавленим емоцій. — Ти ж, напевно, теж сумувала.
— Чесно?
— Ну так, чесно.
— Ну не те, щоб сумувала, але згадувала часто! — кругле дівоче личко освітилося щирою посмішкою. — А ось коли, нарешті, повернулася і не змогла відчинити двері, то заплакала так, ніби мене мама з дому вигнала.
— Ого! — видихнув награно трагічно Бісмарк. — Тобто я тобі, як мама.
— Ага, — кивнула Ріна. — Ти повинен бути мені, як мама. Дбайливий і уважний.
— Ну вже краще, як брат. Як Коля.
— Звання «брата» треба ще заслужити, — Ріна похитала головою. — Це ж зв’язок навічно. Від цього вже нікуди потім не дінешся. Від мами можна піти. Вона і померти може, врешті-решт. Як моя мама... Ти мене нагодуєш?
Вермішель з натертим сиром Ріна наминала так, ніби три дні перед цим сиділа і голодувала. Коли вона вперше нахилилася над тарілкою, Олег помітив у неї на шиї пляму, схожу на припудрений синяк. Придивився.
— З тобою нічого поганого за ці дні не сталося? — запитав обережно.
— Ти про що?
— Ну, у тебе на шиї...
— А-а, — протягнула вона і зітхнула. — Ти ще цього не бачив! — вона встала з-за столу і задерла светр і шовкову майку, оголивши над джинсами перев’язаний бинтом живіт.
— Що там?
— Ножиком чиркнули, — вона всілася на місце. — Іноді я забуваю, що життя — це боротьба, — вона гірко посміхнулася. — Але в ці рідкісні моменти у мене несподівано з’являється така сила, що тим, хто намагається мені заподіяти біль, не позаздриш. Ти зрозумів?
— Я ж навпаки, — забелькотав Олег, приголомшений почутим і побаченим. — Я турбувався. Ти ж могла й попередити, що їдеш полікуватися і потім повернешся? — запитав Олег. — Що це за раптові зникнення і раптові появи?
— Так треба! — Ріна підняла привітний, повний вдячності погляд на господаря. — Ніхто і ніколи не повинен знати, де і коли я є...
— Де і коли ти є? — повторив уголос Олег. — Це що, заради твоєї безпеки? Якось пов’язано з твоєю роботою? — Вона кивнула. — А ти мені можеш про ГО «Інститут-архів» розповісти?
Дівчина напружилася.
— Ти лазив до моєї торбинки? — запитала суворим голосом.
— Я шукав причину твого зникнення, — пояснив Олег. — Навіть подумав, що тебе могли вкрасти чи вбити. Це ж все нелегально?! І стосується великих грошей! Всі ці мільйони і сотні тисяч євро і гривень з рахунку на рахунок?!
Ріна перестала жувати. Втупилася в Олега вже іншим, напівзневажливим поглядом.
— Не можна порпатися в чужих речах! — Дуже розбірливо, по-вчительськи вимовила вона. — Мені довіряють, знаючи, що я вмію зберігати таємницю. Розумієш? І я думала, що можу довіряти тобі.
— Це твоя справа. Можеш довіряти, можеш не довіряти, — Олег теж заговорив сухо і непривітно. — У тебе є Коля. Я так розумію, що коли б не його мама, ти б жила у нього.