— Я не запам’ятовую прізвищ, — сказала вона після довгої паузи. — Можливо, це теж наслідок мого стану... Я і твого прізвища не знаю.
— Ти не питала, — пояснив Олег.
— Це означає, що прізвища не мають значення.
— Ти вранці знову підеш?
— Так, у мене об одинадцятій зустріч.
— Тобто тобі не треба буде рано підніматися? Може, хочеш піти до бару? Я пригощаю.
Ріна усміхнулася.
— Я можу напитися! — Сказала вона застережливо.
— О! — Бісмарк стрепенувся від раптової думки. — А може, ти кинеш пити зовсім?
Дівчина задумалася. Вона ніби примірювала до свого життя Олегову пропозицію.
— Напевно, можна, — нарешті промовила вона повільно. — Але тоді ти пошкодуєш.
— Чому? — здивувався Бісмарк. — Ти хочеш сказати, що і мені доведеться кинути пити?
— Ну це очевидно. Але ще доведеться купити собаку. У житті повинен виникнути елемент відповідальності.
— Собака? Щоб кинути пити?
— Ну так! — Її очі засвітилися бешкетними вогниками. — Якщо не хочеш собаку, є інший варіант. Але він вимагає дев’ять місяців очікування.
— Ні, — хитнув головою Олег. — Краще собаку! Ти ж, напевно, хочеш маленького песика?
— Чому маленького? — не погодилась Ріна. — Я завжди мріяла про великого. Про такого собаку, як я або трохи меншого. То що, купиш?
Тепер вже задумався Олег. Задумався глибоко. Він раптом зрозумів, що його власна пропозиція завела його в пастку, з якої треба було терміново і рішуче добуватися.
— Ні, — він знову похитав головою. — Все ж таки коньяк кращий, ніж собака. Його не треба щоранку виводити з дому на повідку.
Рінині очі згасли. Губки вирівнялися.
— Тоді налий! — скомандувала вона таким самим тоном, яким зазвичай зверталася до барменів.
Щойно Ріна вирушила на зустріч, попередньо уточнивши у Олега, коли він буде вдома, він теж зібрався і вийшов услід за нею.
Вона не дуже поспішала, і тому Бісмаркові вдалося знайти її очима досить швидко. Дотримуючись дистанції, він піднімався за нею слідом до ЯрВалу, а потім, трохи відставши через малу кількість пішоходів на хіднику, довів до входу в метро «Золоті Ворота», де теж почекав близько хвилини, перш ніж зайти всередину.
Вийшовши з потяга на Видубичах, вона перейшла залізничну колію і дорогу і стала підніматися до двох хмарочосів, що височіли на Печерському пагорбі.
Проминувши вулички приватного сектору, дівчина зайшла в хвіртку солідного двоповерхового будинку з білої цегли, його одну стіну, що виднілася за парканом, заплів виноград: сині, трохи підсохлі грона виглядали прикрасою на фоні широкого пожовклого листя. Виноград заплів і перила маленького балкончика на другому поверсі, над яким на кронштейні кріпилася відеокамера, спрямована на хвіртку.
«Цікаво, що це: кабінет лікаря чи штаб-квартира чорних бухгалтерів?» — задумався Олег, минаючи будинок і намагаючись майже притискатися до паркана протилежної ультрасучасної вілли. Він думав, що туди відеокамери будинку, заплетеного виноградом, не дістають. На ходу встиг роздивитись табличку з адресою, що висіла не на паркані, як у інших тутешніх садиб, а на самому будинку праворуч від дверей — Редутна, 19-А.
Тут, у цих вуличках і провулках на Печерських пагорбах зручно і непомітно влаштуватися для спостереження не було де. Це не Поділ з його каваренками та забігайлівками. Останній пункт, з якого ще проглядалася хвіртка, перебувала за сто метрів від будинку з балкончиком. Тут вулиця повертала ліворуч, але будинок на іншому боці виглядав старим і занедбаним. Олег зайшов на його зарослий бур’янами і кущами двір. Оглянув похилений паркан, вибиті вікна одноповерхової жалюгідної будівлі в передсмертному стані.
Побродивши територією, він знайшов дерев’яні козли, заляпані фарбою, що їх закинули будівельники після завершення роботи. Підтяг козли до паркана. Виліз на них і вперся головою в гілки старої вишні. Ці гілки робили його непомітним, але одночасно заважали оглядати будинок, та врешті він прилаштувався, перепробувавши різні точки стеження. Тепер відрізок вулички з хвірткою, за якою пропала Ріна, «висів» у геометрично нерівній рамці з вишневих гілок.
Розділ 48
Краків, червень 1941. Олесь перед дорогою отримує тривожні новини з дому
Олесь прокинувся від гомону, що линув з вулиці. Чути було, як торохтить віз, перегукуються двірники, десь далеко деренчить мотоцикл. Проте з покою, де спала дівчина, не долинало ні звуку. Ще спить? Він встав, помився і запарив ячмінну каву. Не знав, чи будити її. Вчорашня розмова не полишала його голови, все скидалося на безглуздя, на розбуялу фантазію. Найбільше вразило те, що вона здатна й сама вбити його батька. Як? Ця красуня геть не схожа на холоднокровну вбивцю. Хоча в її очах інколи пробігали іскорки, які свідчили, що вона може бути дуже рішучою, а, може, й немилосердною, а однак її врода всьому цьому перечила. Правда, вчорашня пригода з грабіжниками свідчила на користь того, що від неї можна всього сподіватися. Як це не в’яжеться з усталеним образом поетеси! Вірші у неї часто трагічні, зяє в них безвихідь і приречення без проблиску світла. А разом з тим вона має мету і прямує до неї, незважаючи ні на що. Не хотілося б стати їй на дорозі.
Згадалося, як вона вдавано шукала своє посвідчення. Отже, цю розмову було сплановано, як і ночівлю в нього. А потрібен він їй лише для того, щоб переконати тата втекти зі Львова до Кракова і припинити дослідження. Важко повірити, що тато поставився до завдання чекістів дуже поважно. Скоріше за все лише вдає, що захопився.
Сонячне проміння пробивалося в шиби, Олесь відчинив вікно і впустив свіже повітря, настояне на ясминовому цвіті. Потім підійшов до дверей і тихо постукав. Звідти не почулося ані звуку. Прохилив двері й побачив акуратно застелене ліжко. Дівчини не було. Коли вона встигла вислизнути, що він не чув?
Сів пити каву, на сніданок мав хліб і сир. Дівчина не покидала його думок. А що як вона має рацію, і батько таки в небезпеці? Не має значення, чи правда все те, що вона оповіла стосовно Богородиці, можливо, й справді в тих манускриптах ховається таємниця, за якою полюють більшовики. Можливо, що розкриття її бажано тримати в секреті. Але Богородиця, яка час від часу з’являється впродовж віків? Як вона сказала? «Сили зла прагнуть її добути. І це полювання продовжується у всі віки. І вчора, і нині, і прісно».
Це все скидалося на красиву легенду про вічно молоду Діву. Адже так в Шкоції називають останні кілька колосків, які залишають нескошеними на полі. Їх називають Дівою і зберігають до Різдва. В Німеччині ці колоски вже мають назву Наречена Вівса або ж Наречена Пшениці, залежно від того, про яке збіжжя йдеться.
Раптом двері відчинилися, й на порозі з’явилася Арета в вузьких штанах-галіфе й чоботях, за спиною був наплічник. Вигляд мала такий, мовби нікуди й не зникала. Вона поклала наплічник на підлогу і сказала рішуче:
— Сьогодні вирушаємо.
— До Львова? — запитав Олесь.
— До Сянока. А там далі... — Вона налила собі кави, сіла навпроти, з’їла кусничок сиру й запила. Потім сказала: — Я готова.
— Де ви були?
— Ходила до себе по речі.
— Чесно кажучи, — промовив Олесь, — я все ще сумніваюся в доцільності цього ризикованого кроку.
— Коли ваш батько опиниться в тюрмі, сумніви відпадуть? — спитала вона суворо, не зводячи з нього погляду.
— Ви можете мені конкретніше пояснити, в чому проблема мого батька?
— Завдяки четвертій книзі Єноха він може вирахувати, де і коли з’являється Діва. Як її знайти, як вона виглядає, які має ознаки.
— Вам знайома ця Книга?
— Так. Я її мала. Разом з іншими своїми книжками зберігала в монастирі василіянок. Але, коли прийшли совєти, монашок розігнали, а книгозбірню розграбували. Таким чином та Книга опинилася в чекістів, а тепер вона у вашого батька. Коли я була в нього, то навіть думала силою забрати Книгу, але він вихопив з шухляди револьвер. В іншій ситуації це мене б не зупинило, однак постріл міг почути чекістський нишпорка на вулиці, і я потрапила б у пастку.
— Мій тато і револьвер? — здивувався Олесь. — Дуже сумніваюся, що він уміє стріляти. Та той старий револьвер, либонь, і заряджений не був.