— А ти що, англійську знаєш?
— Ходила на курси.
Поки закипала вода, Олег витягнув чорний мішок з-під кухонного столу. Дістав з нього великий пакунок і втупився у нього. Подив змінився хвилюванням, адже він тримав у руках справжню поштову посилку з минулого сторіччя. Це стало відразу зрозуміло. Обшита біло-сірою тканиною, посилка була перетягнена мотузкою, яку на вузлах кріпили до тканини сургучеві печатки. Адреса одержувача, написана колись хімічним олівцем, збереглася добре і збігалася з адресою Клейнода. Тільки адресована була його батькові. Адреса відправника стерлась, точніше стерлося прізвище з ініціалами, а ось слова «до запитання» виднілися виразно.
Олег придивився уважніше до печатки. Герб країни, якої давно немає, і напис «Пошта СРСР». Потім оглянув адресу одержувача і квадратні плями, які залишили по собі відклеєні з тканини поштові марки. По краях цих квадратиків виднілися неповні відбитки поштових штемпелів, якими «гасили» марки. Один штемпель «промазав», і Бісмарк зміг його прочитати: «Пошта СРСР. Київ-128. 20.12.1976».
Бісмарк ворушив губами, підраховуючи роки, що минули з моменту відправки цієї посилки. Сорок три роки вона лежала нерозкритою. А тепер і він пообіцяв її зберігати і не відкривати. Що за чорт? Можна було б вважати цю ситуацію смішною, навіть кумедною, якби посилка не мала прямого стосунку до археологів, до їхньої таємниці, яку Бісмарк уже ніби як відчував, усвідомлював, але пояснити і вербалізувати ще не міг.
— Олежику! Де моя кава? — долинув голос з кімнати.
Бісмарк поспішно сховав посилку в чорний пакет, а пакет поклав біля сміттєвого відра в тумбі під умивальником. Але замість того, щоб зачинити дверцята тумби, нахилився і з сумнівом придивився до дивного сусідства сміттєвого відра і чорного пакета. Так можна випадково, на п’яну голову, і посилку винести і викинути в сміттєвий бак. Витягнув, роззирнувся. Піднявся на табуретку і сховав пакет над нависною шафкою. Стрибнувши на підлогу, ще раз глянув угору, під стелю. Пакет не кидався в очі. Та й хто на кухні дивиться під стелю?
— Ну, як самопочуття? — запитав Ріну, подаючи їй каву.
— Хріново, — зізналася вона.
— Але розмовляти можеш?
Вона напружено усміхнулася і промовчала.
— А звідки ти такою розбитою прийшла вранці?
— З клініки, — відповіла Ріна, уважно дивлячись на стілець біля канапи.
На стільці лежали її одяг і білизна.
— З клініки? — перепитав він. — З приватної?
— Неприватні називаються лікарнями, — вона ледь помітно посміхнулася. — А лікарнею називається прибудова до моргу, в якій тримають ще не померлих.
— Гарно! — Олег здивовано похитав головою. — Ну добре. І які процедури тебе так змучили?
— Різні.
— А чого ж вони тебе в такому стані з клініки виписали?
— Це денна клініка, без стаціонару.
Бісмарк зрозумів, що розмова в такому руслі нікуди не веде.
— А в цій клініці, випадково, пологовий будинок не працює?
На мить погляд дівчини мовби завмер.
— Пологовий? Та ти що?
— Ну, я там чув плач немовлят, — неголосно промовив Бісмарк.
— Ти там був? — Видихнула вона здивовано і втупилася йому в очі згаслим, позбавленим життєвої енергії поглядом.
— Ага, — він кивнув. — Усю ніч провів у дворі закинутого будинку навпроти.
Виникла пауза, що поступово трансформувалася в тишу, яку Ріна, вочевидь, не збиралася порушувати. Вона відвернулася, заплющила очі. І чи то заснула, чи то вдала, що заснула.
«Ну гаразд, — подумав Бісмарк, зробивши крок від канапи. — Поспи. Може, зрозумієш уві сні, що зі мною краще бути відвертою!»
Дивне бажання виникло в Олега, і він анітрохи не здивувався його появі. Захотілося знову замкнути її в хаті й піти. Щоб вона залишилася тут, як у клітці. І щоб подумала, що свободу знову зможе отримати тільки тоді, коли розповість правду. І не тільки про цей будинок з балконом, а й про всю чорну бухгалтерію, пов’язану з «Інститутом-архівом». Інформації, якою вона володіє, напевно вистачить для того, щоб пазл склався. І тоді Адік, який вважає Бісмарка лохом, сам себе відчує лохом. А Бісмарк перейде в інший майновий статус, тобто розбагатіє, хоч і як би банально це не звучало. Адже за будь-якою таємницею ховаються гроші. Великі гроші. Особливо за такою, як ця, що пов’язана з золотом тамплієрів і з загадковими еліксирами довголіття і вічного здоров’я.
Пакет з посилкою помістився в наплічник. Не залишати ж його вдома. З усмішкою на обличчі Олег зачинив двері на ключ і жваво спустився сходами.
Поки спускався вулицею Франка, думав про посилку в наплічнику. Її незначна вага свідчила, що металу або інших археологічних артефактів там бути не може. А якщо в ній не заховані артефакти, отже, там мусить бути щось інше, настільки ж цінне, як золото тамплієрів. Може, археологічні карти або навіть щоденники когось із археологів, які так хоче знайти Адік. Може, там навіть щоденники самого Георгія Польського? Адже тоді стає зрозумілою поштова дружба і такий же поштовий конфлікт Польського з Клейнодом-старшим. Може, саме час перечитати їх листування? Хоча Олег і так непогано пам’ятав основні моменти з листів Польського, взаємні погрози, попередження Польського про наслідки, якщо той порушить обов’язки хранителя.
— Ага! — Бісмарк на ходу посміхнувся. — Але ж обов’язки хранителя, мабуть, означали обов’язки зберігача саме цієї посилки. А отже, всередині лежить щось, що має для Польського унікальну цінність. І, звичайно, не тільки для нього. Адже Клейнод чомусь вирішив, що його збираються вбити саме через цю посилку. І тому він передав її єдиній людині, якій хоч якось довіряє — Бісмаркові.
Автоматично Олег розправив плечі і рушив далі гордою ходою, немов його щойно підвищили в званні. Цей стан тривав хвилин десять, поки він не помітив ліворуч Музей медицини і не запитав себе: «А куди, власне, я йду?»
Відповіді на це питання не знав. Він пішов, як іде слідчий з камери ув’язненого, щоб дати тому час подумати перед наступним допитом. «Ув’язненою» була Ріна, камерою — його власна квартира. А він попри все не відчував себе слідчим. А радше археологом, який майже дістався до свого найважливішого відкриття. Залишалося тільки ще один раз копнути якомога глибше.
Розділ 54
Краків, червень 1941. Історія Олеся Куриласа. Червона кнопочка
Опівночі ми сіли в бомбардувальник «Дуґлас». Коли літак з неймовірним гуркотом злетів, я прикипів до віконця, але побачив довкола саму темряву і лише внизу — дрібні цяточки вогнів, які швидко даленіли й зникали. Ще за кілька хвилин я відчув холод. Капітан теж зацокотів зубами, вийняв з наплічника бляшану флягу, ковтнув і простягнув мені зі словами: «Зігрійся». То була гаряча кава.
Ми не були самі, з нами летів інструктор. Десь за годину лету він припасував нам спадохрони і повідомив, що першим буде приземлятися «термос», за ним я, а за мною капітан. Темрява, що зяяла в люці, не віщувала нічого доброго, було страшно стрибати в оце велике темне ніщо. Я перехрестився й скочив. Тіло ошпарило крижане березневе повітря, у вухах завищало, а гуркіт літака розчинився у просторі, й за мить мене оточила тиша. Тепер мене діймав інший страх: а раптом спадохрон не розкриється? Хіба таке не буває? Буває. І під час наших навчань один раз було. Правда, тоді солдат не загинув, бо спадохрон зачепився за дерево. Мої роздуми тривали недовго, я нарешті тремтячою рукою смикнув за кільце, високо над головою залопотіло, засвистіло, і моє занурення в темряву різко уповільнилося. Мене струснуло, і здалося, що я завис нерухомо в повітрі. Десь угорі пролунало лопотіння ще одного спадохрона.
Я з острахом дивився вниз, але бачив лише чорну непроглядну темінь, яка дуже поволі починала розріджуватися. Небавом блиснула в світлі місяця річка, що перетинала долину, і я вже побачив землю. Вгорі почулися матюки капітана, він намагався скерувати спадохрон у долину, щоб не занесло в ліс. Та приземлилися ми неподалік одне одного на рівному місці. Капітан витягнув з наплічника саперну лопатку, подав мені і звелів викопати яму, але перед тим акуратно зрізати дерен. Потім я сховав у ямі наші спадохрони, присипав, утрамбував і прикрив знову дерном. Капітан курив, сидячи на пеньку, й уважно стежив за мною. Коли я закінчив, він наказав прихопити радіомаяк і йти за ним.