Час у Володимирському соборі, здавалося, йшов швидше, ніж зовні. І пролітав він непомітно. Та й тепліше і сухіше було всередині, ніж за його стінами.
Перед дверима в рентген-кабінет нікого не було.
— А, це ви! — впізнала відвідувача жінка в білому халаті. — Ну, де ваше кошеня чи що там у вас?
— Кошеня? — здивувався Олег.
— Ну а що, це хом’ячок? Чи морська свинка? — запитала вона байдуже.
— Ні, у мене посилка.
— О! — Здивувалася медсестра. — Такого ще не було. Я думала, собачка або кішечка з травмою. Бо у нас же дешевше, ніж у ветеринарів. Ну гаразд, давайте, а то хвилин через десять прийдуть з собачкою.
Бісмарк акуратно поклав посилку на вказане медсестрою місце під широким дулом рентгенівського апарата.
— Вам якусь частину чи все? — запитала жінка.
— Все.
Вона попросила відвідувача відійти до дверей, сама зайшла в суміжне приміщення з маленьким віконцем. Звідти вона ввімкнула апарат, і Бісмаркові здалося, що вся кімната в якийсь момент здригнулася і наповнилася невидимою електричною напругою.
— Зачекайте в коридорі! — попросила медсестра.
— Посилку вже можна забрати?
Вона кивнула.
Хвилин через п’ять Олег крутив у руках рентгенівську знимку.
Його розбирала цікавість. Та сама, яка «убила кота» з улюбленої Ріниної англійської приказки. Він роззирнувся у пошуках яскравого джерела світла, на тлі якого можна було б детально розглянути знимку. Але лампочки під стелею світили тьмяно. У коридорі панувала напівтемрява, достатня, однак, для безпечного пересування і для читання табличок на дверях кабінетів.
Перша каварня, до якої заглянув Бісмарк, здалася йому надто людною і гучною. До того ж світла там виявилося ще менше, ніж у коридорі поліклініки. У наступній світла, начебто, вистачало, але відвідувачів виявилося ще більше, до того ж жодного вільного столика. Олег відчув роздратування. Невже єдиним місцем, де він спокійно зможе розглянути рентгенівську знимку, є його власне помешкання? Але ж там лежить Ріна. А вже кому-кому, а Ріні показувати цю знимку він і не збирався.
Перед тим, як повернути на свою вулицю, він так і не знайшов зручного яскраво-освітленого місця. А ноги самі його вели додому. Але вели повільно, даючи можливість озиратися на боки.
І тут на розі з Липинського він згадав про дивний підвальний благодійний магазинчик, у якому іноді можна було випити і кави. Магазинчик не користувався популярністю і щоразу, коли Олег знічев’я заходив усередину, то ставав єдиним відвідувачем.
Ось і цього разу, спустившись сходинками, він почув тишу. А світло було яскраве в обох його приміщеннях. І за прилавком сиділа і читала книжку дівчина зі стрижкою під хлопчика.
Бісмарк попросив кави, і поки вона неспішно перемикалася з книжки на кавоварку, перейшов до другої зали, де продавався європейський секондгенд. Тут, зупинившись під яскравою лампою, що звисала зі стелі, він дістав знимку.
— Ого! — вирвалося у нього, коли очі сфокусувалися на єдиному темному предметі — великому і, вочевидь, старовинному ключі.
Збудженість, з якою він очікував цього моменту, зникла. Замість неї виникло щось схоже на розчарування. Чомусь у душі він сподівався побачити обриси археологічних коштовностей, персні, золоті фляжечки для еліксиру.
Спокійнішим поглядом він ще раз уважно вивчив знимку, намагаючись розгледіти на ній натяки на щось інше, важливіше. Але всі інші лінії і плями відрізнялися від ключа повною відсутністю конкретики, що дозволяла б угадати предмет. Все інше було безпредметним.
— Там можуть бути папери! — спробував себе заспокоїти Олег. — Рентген пробиває папір наскрізь, тож його не видно. Видно тільки щільне і тверде. Як залізо або камінь...
— Кава готова! — Долетів з першої зали голос дівчини.
Олег поспішно сховав знимку назад у гнучкий картонний конверт.
Розділ 56
Червень 1941. Арета згадує своє дитинство
Коли Олесь завершив оповідь, Арета попросила ще детальніше описати радіомаяк, розпитуючи, як він працює і з якої відстані ловить сигнали. Далі перепитала, чи він справді його не вмикав, і задоволено похитала головою. Олесь запитав, чому це її так зацікавило, однак вона у відповідь лише усміхнулася.
Потяг, що трюхикав з Перемишля до Сянока, був наполовину порожнім, на відміну від потягів, що прямували з Сянока. Вони сиділи самі в переділі. Арета дрімала, час від часу полохко розплющуючи очі, наче щоб пересвідчитися, чи її супутник не втік, а він дивився у вікно на ліси, що минали їх, і думав про те, що на них чекає у Львові.
— За пів години виходимо, — промовила вона, протираючи очі. — Погляньте — яка краса!
За вікном пропливали зелені гори, над якими клубочилися густі сиві тумани. А дівчина була чужа й неприступна, Олесь це відчував на відстані, хоч і не чинив жодних спроб зблизитися, вона щось знала таке, чого не знав він, але не квапилася звірятися. Однак його мучили її слова про батька, вони не покидали його і жахали. Врешті не витримав і запитав, коли вони вже під’їжджали до Сянока:
— Мені важко повірити, що ви здатні були б убити мого батька, — прошепотів. — Але ви це сказали.
— Мені не варто було так казати, — промовила вона зі смутком, не відвертаючи погляду від вікна.
— Авжеж... не варто, — сказав він. — Але ви б це зробили?
Вона повернула голову, поглянула на нього, хвильку помовчала і зітхнула:
— Інколи мені здається, що я знаю щось таке, чого не знає ніхто. Не знаю, звідки воно береться. Інколи я можу передбачити щось, що має ось-ось відбутися, а інколи все вкрите густою імлою. Лише окремі слова або звуки пробиваються до мене з тієї імли. Ви питали мене: хто я... Якщо скажу: не знаю — це не буде правдою, але й не буде брехнею. Бо я таки не знаю, хто я, але в голові моїй миготять кадри з фільму, в якому я грала головну роль. Кадри з неіснуючого фільму. Часом чорно-білого, часом кольорового... Я намагаюся той чи інший кадр зупинити, уповільнити і приглянутися йому ближче, та мені це не вдається. Все зникає, мов за подувом вітру. А я зостаюся ошелешена і зрозпачена. Я знаю, що на мене чигає небезпека, і пов’язана вона з дослідженнями вашого батька... Марія... мені здається, що то була я... та, що кричала до янголів.
— Марія? — здивувався він. — Кричала до янголів? Коли це було?
Вона напружила чоло, про щось болісно роздумуючи, і була в цей мент така прекрасна і така безрадна, що першим Олесевим порухом було обняти її, пригорнути до себе, та він не відважився. Лише поклав руку на її долоню і легенько стиснув. Вона своєї руки не забрала. А в її очах він побачив сльози. Вона їх швидко змахнула і знову поглянула у вікно.
— Потім... — промовила тихо. — потім розповім...
Вони минали село, уздовж дороги повільно пленталася похоронна процесія зі священником на чолі і хоругвами.
— Він упав на косу, — раптом промовила Арета.
— Хто? — здивувався Олесь.
— Небіжчик, — відповіла вона цілковито байдужим тоном.
Звідки вона могла знати? Проте не перепитав. Він провів очима процесію і замислився над її словами, сказаними перед тим. Що це все мало б означати?
— Від дитинства я не така, як інші, — продовжила вона. — Моє дитинство сповите імлою. І це мене мучить. Я бачу лише, як ховаюся від когось... Тікаю... Ці сни мене переслідують, повторюються і виснажують. Пригадую себе дитиною в лісі... ніч... я замерзла, але не маю чим розпалити вогонь. Я тру патики, як то робили первісні люди... та мені це не вдається. Я дивлюся зі смутком на купу хмизу і плачу. Рука моя торкається хмизу, і він раптом спалахує від мого доторку. Я вражено скрикую і сахаюся. Хоч мене огортає тепло, але разом з тим і панічний страх. Мене жахає вогонь. Я не можу на нього дивитися. Більше ніколи від мого доторку дрова не спалахували. Можливо, я своїм криком образила вогонь... Бувало, несамохіть гляну на людину і бачу, коли і від чого вона помре. Та попереджати про це когось марна справа, ніхто не сприймає поважно. Найбільше — подумають, що божевільна. А коли сама прагну збагнути, що з котроюсь людиною коїться, можу й нічого не побачити. Не знаю, від чого все залежить. Я не керую собою. Я начебто я, але водночас я щось дивне... глибоке, таке глибоке, що, бува, аж страшно зазирати в саму себе. А тепер мене сковує новий страх... Страх, що вашому батькові вдасться зробити те, чого від нього вимагають. Але я не розумію природу цього страху. Я не знаю, чому повинна страхатися. Що саме мені загрожує. І навіть не так мені, як багатьом іншим людям. Тобто я боюся не за себе. Я це цілком чітко усвідомлюю. А коли це страх за інших, то ніщо не може стояти на перепоні усунення джерела цього страху. Розумієте? Ніщо вже не важить. Важить лише це: зупинити будь-якою ціною. І я мушу це зробити, чого б мені це не вартувало.