— Ось де можна сховатися від усього зайвого, — позаздрив Бісмарк старому археологу. — Він зміг! А що якби і я зміг? Тільки за які гроші? За які гроші туди і за які гроші там?
«Екранне тепло» від оцифрованої фотографії зникло. Думки поверталися до реальності. А вона не тішила. Кількість загадок збільшувалася з кожним днем, і відповідно розмір зрозумілого йому світу зменшувався. Тепер цей розмір можна було підрахувати в квадратних метрах, яких при цьому виявилося б менше, ніж у його помешканні. Бо одна симпатична загадка лежала зараз у хворобливому стані на його канапі і при цьому не викликала повної довіри.
— Ну гаразд, — рішуче видихнув Олег, вирішивши спрямувати думки в продуктивніше русло. — Подивимося краще на молодих археологів. Яким далеко ще до Греції і до старості.
Він вивів на екран чорно-біле групове фото з розкопок біля Софійського собору. Збільшив обличчя. Вдивляючись у кожне з них, підставляв прізвище, намагався прочитати в їхніх очах характер і думки. Вони стояли, жартівливо тримаючи в руках лопати лезами вгору. Саме ці лопати робили фото потішним, але обличчя археологів не відповідали комічній фото постановці. Обличчя вирізнялися серйозністю. А може, в цьому і був сенс фото — з поважним виразом обличчя робити очевидні дурниці? Польський, Красницький, Ревенко, Клейнод та Ігор Вавріков з органів. Він тримав лопату мовби неохоче, наче його змусили стати в таку позу всупереч його бажанню.
Олег знову втупився в Польського. З чотирьох археологів він зараз єдиний живий. Сьогодні він єдиний, хто знає правду: що там було знайдено і чому про ці розкопки не опубліковано жодної роботи. Бісмаркові здавалося, що якщо він і не знає відповіді, то, щонайменше, її відчуває або, точніше, передчуває. Саме тому, що про ці розкопки нікому нічого не відомо, Польський і живий досі. І не просто живий, а живий у Греції і не має, схоже, жодних фінансових проблем. Решта троє мертві. А ось Ігор Вавріков? Він теж мертвий чи живий?
Бісмарк перевів погляд на «представника» з КГБ. «Він тут молодшій за інших? — замислився Олег. — Цікаво, наскільки?»
Збільшив його обличчя на екрані до початку розпливання-розмазування старовинних чорно-білих «пікселів». І тут його пронизала думка — згадав нечітке через відстань і погане освітлення обличчя господаря будинку з балконом на Редутній. Скинув з мобільника на комп’ютер знимки, зроблені на Печерському пагорбі. Тільки на одному з них можна було хоч трохи розпізнати риси обличчя. Олег порівняв обличчя Ваврікова на екрані і обличчя старого з Редутної.
— Цікаво! — прошепотів він і затамував подих, перетравлюючи свою здогадку. — Схоже, що у нас тут знайшовся «дядько» Ігор власною персоною.
«Його ж, як і мене звали, Ігорем» — пролунав у пам’яті голос Клейнода.
— Ну що? — Олег відчув, як у нього в грудях зароджується азарт гравця, яким був справжній Отто фон Бісмарк, і яким, можливо, мав бути Георгій Польський, щоб пережити інших і облаштувати своє комфортне життя на грецькому острові Андрос. Принаймні, це був азарт людини, яка напала на слід скарбів або таємниці і розуміла, що тепер залишилося тільки не звертати з обраного шляху, що веде просто до розгадки.
Серце від збудження кинуло Олегові в голову кров. Удар серця по скронях задзвенів у вухах.
— Дві людини допоможуть мені його остаточно впізнати! — вирішив він. — Клейнод і Ріна!
Він зберіг окремо збільшене обличчя полковника Ваврікова зі старої фотографії. Сів з розкритим ноутом на стілець біля канапи, але тут його рішучість дала збій. Він боковим зором побачив, що обличчя дівчини наче посиніло, втратило колір життя. Нахилився до неї і не відчув її подиху.
Перелякавшись, випустив з рук ноут на підлогу. Поклав долоню на її чоло. Воно було холодним, але мокрим. Він витер руку об ковдру. Вловив запах поту. Доторкнувся до її шиї. І знову пальці стали мокрими.
— Чорт! — вирвалося у нього.
Він скинув з Ріни коц і ковдру, почав її роздягати. Стягнув джинси, колготки, светрик і майку з ліфчиком. Вона, геть мокра, залишилася на ліжку в одних синіх трусиках. Його очі на хвилю зупинилися на родимці, схожій на серп місяця.
Вибіг у ванну, повернувся з мокрим рушником, став її витирати, кидаючи на обличчя нервові погляди, наче чекаючи, що ось-ось вона розплющить очі.
Після мокрого рушника, витер її сухим і накрив простирадлом. Знову сів поруч, забувши і про Ваврікова, і про Грецію, і про ноут на підлозі біля ніг. Віддихався. Через кілька хвилин засунув руку під простирадло, щоб перевірити, чи не змокріла вона знову. Відчув на пальцях вологу. Відсмикнув простирадло і зрозумів, що торкнувся її грудей, на яких виступила крапля молока. Груди не здавалися набубнявілими, переповненими молоком.
І тут її вії здригнулися. Губи ворухнулися. Олег машинально підніс пальці до її губ, провів по них і відчув, як губи мовби щипнули подушечку вказівного пальця, того самого, який щойно торкнувся грудей і став мокрим від молока.
Він знову почув її подих. І знову зауважив тремтіння вій. А крапля молока на одному персі збільшилася в розмірі і ось-ось готова була скотитися на живіт.
Олег зняв її пальцем і, не зовсім розуміючи чому, знову торкнувся «молочним» пальцем її губ. І відчув, як вона облизала його палець.
Її очі ледь помітно розплющилися.
— Ще! — попросила пошепки.
У ямці на її животі білою живою цяткою блищало молоко, що скотилося краплями з грудей. Олег умочив палець і підніс його до губ Ріни. Її губи стали сильнішими і твердішими. Її очі розплющилися ширше. Вона з очікуванням дивилася на Олега.
Він здивовано похитав головою і знову вмочив вказівний палець у ямку на животі, куди скотилися ще дві великі молочні краплі.
Розділ 60
Сянок — Львів, червень 1941. Гарна новина й перехід через гори
Олесь із цікавістю розгорнув газету й прочитав, що «у Львівському обкомі партії відбулася нарада з питань ідеологічної роботи. На нараді було відмічене те абсолютно недопустиме явище, що й досі в деяких навчальних закладах Львова, зокрема в університеті імені І. Франка з професорських кафедр проповідуються реакційні, антинаукові концепції ідеолога українських буржуазних націоналістів Михайла Грушевського. Професори Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Богдан Курилас, Остап Маркович у своїх лекціях пропагують погляди, що не мають нічого спільного з марксистською історіографією. З цього приводу було кілька дискусій при кафедрі історії, під час яких згаданим професорам указували на їхні помилки. Але вони продовжують розвивати перед студентством буржуазно-націоналістичні теорії й нікого у Львові це не стурбувало».
Далі ще раз було згадано його батька з приводу того, що він на лекції розповідав про те, як «під час брусиловського прориву в 1914 році населення Західної України тікало від наступаючої російської армії на захід разом з австрійцями».
— Бачу, тато доволі необережний, — сказав Олесь і показав Ареті газету.
Вона швидко пробігла очима обидва уступи і стенула плечима.
— Очевидно, що він їм все ще потрібен. Інакше б арештували. Однак, зволікати не можна. Нам пора. Треба вийти з міста перед комендантською годиною. Вона на прикордонні настає раніше, ніж у Кракові.
Вони покинули кнайпу і вирушили в гори. Арета йшла попереду, й з усього видно було, що дуже добре орієнтується в маршруті, бо не роззиралася, не зупинялася, а ступала впевненими кроками.
З дитинства Олесь мріяв про сестру, а що її не було, то вигадав її, спілкувався з нею в своїй уяві, радився з нею, і якби вона одного дня з’явилася, він би навіть не здивувався. Але з часом він так сильно зріднився з нею, що вона проникла в його потаємну уяву, йому вже замало було того, що вона є, що може з нею подумки спілкуватися, бо вона тепер шепотіла на вухо чутливі слова, вони цілувалися з усією пристрастю, він пестив її перса, а вона спокушала його на більше. І ставало зрозуміло, що це вже не сестра, що це його особиста богиня, заради якої він готовий на все, але й вона готова на все заради нього.
В один момент, коли вони з Аретою піднімалися плаєм поміж високих сосен й вона озирнулася, Олесеві здалося, що це і є та його омріяна уявна сестра, бо була неймовірно схожа на той образ, який він виснив у своїй уяві. Він був здивований, що досі нічого подібного не помічав у ній, хоч і тягнуло його до неї, а деякі риси, здавалося, були звідкись знайомі. Усвідомивши цей дивовижний збіг, він дійшов висновку, що й голос в Арети схожий на той, який звучав у його мареннях, і він ледве стримався, щоб не гукнути до неї: «Сестро моя! Ти зі сну випливаєш, як з озера подиху! Вуста малюєш стеблом звіробою, очі обводиш холодних долин імлою...»