Стежка пнялася через ліс, що вище вони піднімалися, то більше ліс рідів. Окремі стовбури були покалічені рогами оленів.
— Перетинати кордон будемо вночі, — сказала Арета, коли вони вийшли на гору й побачили по той бік при місячному світлі широкі полонини та подекуди хатки пастухів.
Вони сіли на траві й розклали харчі. Сало розпарилося й виглядало не надто апетитно, Арета відмовилася його їсти, та й Олесь їв через силу. Вона їла тільки сир і хліб, запиваючи водою. З собою ще мала черешні, якими поділилася з Олесем.
— Червень, — промовила вона. — Гарний місяць. І гарна назва. Шкода, що лише місяці мають назви, а тижні не мають. А то був би ще трояндень, черешень, вишень, малинень...
— Румбарбарень, — додав Олесь, сміючись.
— А чом би й ні? Яка чудова назва: рум-бар-барень... Люблю пляцок з румбарбаром... — раптом спохмурніла. — Але цей місяць для мене дуже тривожний. Щось має відбутися.
— Щось погане?
— Як сказати... — стенула вона плечима. — Для одних погане, для других добре. Тільки я не знаю, що саме. Можу лише здогадуватися з того всього, що вже відбулося.
— Маєте на увазі війну? Так, про неї говорять всі. Але якщо нападуть німці, то для українців це добре. Вони зможуть нарешті позбутися російської неволі. В такому випадку моєму батькові більше нічого не загрожуватиме.
У нього зародилася думка, що, можливо, не варто переправляти батька сюди, якщо готується війна, але й ці сумніви Арета розвіяла.
— Який же ви наївний! Росіяни при відступі знищать усіх, кого вважатимуть шкідливим елементом, усіх запідозрених у націоналізмі чи патріотизмі. А передусім інтелектуалів. Так, як вони це робили в 1915-му році, коли відступали під ударами австрійської армії, а потім у 1920-му, коли відступали перед польською та українською арміями.
— Але, якщо тато ще не розкрив тієї таємниці, яка їм потрібна, то вони не можуть його вбити.
— Тоді вони вивезуть його до Москви, і він там для них працюватиме. А ми вже нічим йому не зможемо допомогти.
— Ви не докінчили своєї розповіді про Ольгерда і Марію, — нагадав він.
— Доля їхня була трагічна, — промовила вона зі смутком. — Папські посланці їх вистежили в Києві. Ольгерда вбили, Марію полонили. Але княжі дружинники її відбили. В Києві її звинуватили у відьмацтві й спалили.
— Що вона зробила таке, що її звинуватили у відьмацтві?
— Вона під час битви з половцями покликала на допомогу янголів. Янголи з’явилися в золотих обладунках і помогли розбити ворога. Але церковники вважали, що янголів покликали їхні молитви, а не прохання дівчини, звернені до неба.
— То вона згоріла?
— Ні, вона була на мить охоплена вогнем і димом, а потім зникла.
Вечір мовби піднімався з долин, огортаючи їх прохолодою. Ставало відчутно холодніше, й вони вбрали куртки. Коли геть смеркло, стали спускатися, присвічуючи ліхтариками. Але що ближче було до кордону, погасили їх. Олесь не розумів, яким чином дівчина орієнтувалася в темряві, хоч і не суцільній, бо йшла впевнено лише їй знайомим шляхом. Йшла доволі швидко,а йому залишалося лише ступати крок у крок за нею і не втрачати її з очей.
Раптом Арета зупинила його рукою і завмерла. Він прислухався. Щось рухалося неподалік, можливо, звір. То міг бути олень чи дика коза, але не хотілося б зустріти ведмедя. Тиша дзвеніла у вухах, мов струна, вони не наважувалися йти далі й чекали. Щось підступало ближче. Арета нагнулася, підібрала грубий уламок гілки й жбурнула в той бік. Враз сполохано застукотіли чиїсь ноги, ламаючи галузки, мабуть, дика коза чкурнула в глибінь темряви. Вони передихнули.
Спуск, здавалося, тривав вічність, бо йшли вони повільно, щоразу прислухаючись. Але ніде не було живої душі, лише інколи з шумом змахував крильми невидимий птах над головами. А незабаром почулося хлюпотіння струмка. Вдалині вони побачили світло, що, здавалося, блимало, але то була ілюзія, бо щойно вони зупинилися, світло блимати перестало.
— То вікно прикордонної стежі, — шепнула Арета. — Ходімо вбік.
Вони зробили гак і вийшли на галявину. Перш, ніж її перетнути, причаїлися й наслухали, а потім поволі стали рухатися. Попереду заблимали світелка — то прокидалося село, починали зголошуватися півні, а на сході зажевріло. Вони сіли на поваленому дереві перепочити.
До обіду вони без пригод дісталися Львова. Телефон професора безперечно прослуховувався, а вхід до будинку стерегли. Отже, залишалося тільки якимсь чином виманити його з дому. Але й це було ризиковано, бо за ним так чи інак мусив бути хвіст. Та вони мали надію, що в такий час він ще міг бути в університеті.
— Не думаю, що в університеті його вистежують агенти, — сказала Арета, коли вони опинилися в парку Костюшка. — Там його пильнують сексоти, а вони мене не знають. Правда, знають тебе. Отже, мушу йти я. Не знаю, чи зі мною твій батько буде розмовляти. Хоча... можливо, вже докопався до істини. Ану — я ризикну, — сказала вона рішуче і, спритно зібравши волосся у вузол, сховала його під беретку — улюблений антураж всіх совєток. Потім швиденько намалювала яскравою червоною помадою вуста, знову ж таки, як то було в совєтській моді, і запитала: — Ну? Як я вам?
— Господи! Бодай би не приснилася! — засміявся Олесь, бо Арета й справді миттєво споганіла, перетворившись на розпацьканих приїжджих секретарок.
Розділ 61
Київ, листопад 2019. Зустріч, що не відбулась, принесла більше результатів, ніж Бісмарк очікував. І на обрії він побачив Грецію
— Що це було? — питав себе Олег, сидячи в каварні за третьою кавою, отямлюючи себе кофеїном після важкої безсонної ночі, яку провів біля Ріни, що, здавалося, пережила за дванадцять годин падіння в безодню і чудесне повернення до життя.
Коли її пульс піднявся до норми і подих став рівним, коли стало очевидно, що її здолав здоровий, сильний сон, який не випустить її зі своїх обіймів, поки сили повністю до неї не повернуться, Бісмарк вирішив вийти на вологий листопадовий холод, туди, де менше машин і більше кави.
Тепер сон намагався здолати і його, але він відчував, що його можливий сон — не брат сну Ріни. Його сон, якщо переможе, зітре з пам’яті все, що його наблизило до розгадки таємниці, вирішувати яку наосліп найняв його Адік.
— Ні, тільки каву для бадьорості, — сам себе переконував, піднімаючись вулицею Франка.
І ось третя кава підказувала, що потрібна і четверта, і, можливо, п’ята. Але він на правильному шляху. Він збереже і навіть запише те, що може забутися. Він складе ще раз у ланцюжок усе, про що дізнався, все, що продумав і почув за останні дні. І навіть якщо щось не захоче вбудовуватися в ланцюжок, він його підвісить поруч, щоб не випускати з уваги і за першої ж нагоди вбудувати в інший ланцюжок або в загальний пазл.
Після четвертої кави сам собою в руці виник мобільник, і Бісмарк зателефонував батькові.
— Привіт! Кого я чую! — батько виразно був здивований. — Якісь новини?
— Ні, тату! Питання. Тільки воно інтимне. Не ображайся!
— Ну, запитуй. Напевно, гроші потрібні?
— Ні, але пообіцяй відповісти чесно і не гніватися.
— Обіцяю.
— У тебе випадково не було позашлюбної дочки?
— Що???
— Я запитую, чи могла у тебе бути позашлюбна дочка... я випадково зустрів дівчину... страшно схожу на мене...
— Та що ти вигадуєш! Як взагалі могла така дурня спасти тобі на думку? — батько, здавалося, ось-ось вибухне лайкою.
— Вибач! — зупинив його Олег. — Пробач! Я тільки хотів дізнатися! Так, це марення! Не кажи мамі!.
— Ще чого! — обурився батько. — Такі речі взагалі вголос не можна казати! Навіть думати не можна!