— Ну все, бувай! Гарного дня! — Олег поквапився завершити розмову.
Повернувся думками до Ріни і її таємниць, до будинку з балкончиком на Редутній, знову відсунувши убік загадку однакових родимок. Немов підвісив її десь збоку.
Звичайно, було б добре отримати від дівчини підтвердження, що її «дядько Ігор» і Ігор Вавріков — один і той самий персонаж. Це, звичайно, ще більше прив’яже її до історії з археологами, і доведеться тоді, врешті-решт, Ріні зізнатися, що їхнє знайомство біля газетного кіоску не було випадковістю. А зізнатися — отже розповісти набагато більше, ніж тільки про цей початковий момент їхнього знайомства.
«А до речі! А моє знайомство з Адіком справді було випадковістю? — Несподівано задумався Бісмарк. Він згадав Крим, Ялту, набережну і сліпу вуличку поруч з набережною, де Адік підсів до нього за столик. — Ні, це могла бути тільки чиста випадковість! — Сам собі відповів. — Я ж тоді тільки-тільки приїхав! І приїхав я з Києва, а він уже там сновигав зі своєю лопаткою. Не варто відволікатись зараз на Адіка. Думай про Ріну! — Олегові думки повернулися до Ріни і до будиночка на Редутній. — Якщо вона знає “дядька” Ігоря багато років, то це означає, що зустрілася вона з цим типом набагато раніше, ніж Адік підсів до мене за столик у Ялті. — Не дуже виразне занепокоєння відволікло Олега. Він поліз у праву кишеню куртки. Пальці торкнулися персня тамплієрів і занепокоєння зникло. — Дурість, коли нема де зберігати свої цінності, — подумав він. — Навіть удома не можна!»
Мізинець засвербів, наче просив прикрасити себе золотим перснем.
— Ага, так я тебе й надів! — пожартував Бісмарк.
Замовив чергову каву. Знову відчув занепокоєння. Подивився під стіл. Все гаразд. Наплічник з ноутом лежав на підлозі, затиснутий між ніг.
«І його я теж не захотів залишати? — Подумав Олег, розуміючи, що все ж якось йому тривожно, і це занепокоєння, вочевидь, є побічною дією кави, яка повинна була його наповнити свіжою енергією, але натомість розслабляла. — Ні, вистачить! Досить! Треба пройтися. Треба гарненько пройтися».
Тільки коли він дошкандибав Андріївським Узвозом до Контрактової площі, то зрозумів, куди йде. Над Подолом світило сонце. Воно наче наново відкрило йому сонні очі. Змусило примружитись. Листопадове сонце сліпило, але не гріло.
Ноги вивели на Межигірську. Вони добре знали дорогу в «підземне царство» старого сина одного з київських археологів. Олегові згадалась старовинна скриня, що стояла в його підвалі. Мабуть, у тій скрині і зберігався досі не розпакований згорток з минулого сторіччя з таємничим ключем. Цікаво, а сам старий знає, що лежить усередині пакунку, під сургучними печатками? Цим теж треба поцікавитися, тільки не відверто. А то ще подумає, ніби Бісмарк порушив клятву не розкривати пакунок. Хоча які клятви в нинішній час? Клятва — це щось святе і нематеріальне. Святе і нематеріальне оцифрувати неможливо. А сьогодні те, що не можна оцифрувати, не має цінності і практично не існує.
Думки на ходу то заколисували Бісмарка, то пробуджували. Він прискорив крок і зрозумів, що знову в ньому прокидається азарт. Азарт якнайскоріше засипати питаннями господаря таємного підземного житла.
«Але ж, мабуть, і те, й інше організував Клейнод-старший, якому було що ховати і зберігати. Точніше — було що і від кого ховати», — здогадався Олег. І посміхнувся, радіючи виразності своєї думки після безсонної ночі.
А Ріна, напевно, ще спить. І поки вона спить, він покаже обидві фотографії Клейнодові. Може, старий згадає що-небудь ще про Ваврікова? Згадає щось важливе? Він, звичайно, минулого разу мовби прощався назавжди, віддаючи Бісмаркові те, що зберігав усі ці роки. Прощався з Бісмарком так, наче прощався з самим життям. Але ж старі люблять провокувати до себе жалість і співчуття. Та й сам Клейнод схильний упадати в манію переслідування. Так, його можуть хотіти пограбувати або забрати квартиру, але те, свідком чого був сам Олег, більше скидалося на залякування, на психологічний тиск, щоб змусити старого скоритися, віддати, підписати папери, хрін його знає, що там ще може бути на думці у тих пройдисвітів.
Він повернув в арку і зупинився. Дивний гірко-сирий запах ударив у ніс. Двір виглядав, як берег Шрі Ланки після цунамі в теленовинах. Ліворуч лежала купа чорних ящиків і дощинок. Посеред двору — широка калюжа. У ній плавало сміття.
«Трубу прорвало?» — подумав Бісмарк, але гіркий сирий запах уже осів на язиці і підказував, що ця думка не правильна.
Повітря двору просякло оскоминою загашеної пожежі, воно гірчило вже не тільки на язиці, але і в горлі. Двері в підвал були прочинені. Затримуючи дихання, щоб не набрати повні легені скрапленого майже до стану туману вуглекислого газу, Олег спустився сходами і заглянув усередину. Тут концентрація СО2 була просто нестерпною, і він відскочив від отвору, одночасно відчуваючи, як до його обличчя торкнулося неприємне, вологе тепло.
Погляд піднявся на вікна першого поверху. На фасаді — жодних слідів пожежі. Мало того, здалося, що у вікні він побачив рух.
У кутовому міні-маркеті він обережно поцікавився у продавчині про запах пожежі на вулиці.
— А! — відмахнулася вона. — Нічого особливого! Бомжі багаття в підвалі розвели, а там всяке сміття, дерево, комори. Добре, що перекриття бетонні, інакше б увесь будинок згорів. Як на Ігоревській.
— А бомжі? — Запитав Бісмарк.
— А що бомжі? — здивувалася продавчиня. — Втекли, напевно. Вам пельмені? Як зазвичай?
Олег здригнувся, почувши про пельмені.
— Ні, дякую!
Вийшов надвір. Задумався, згадуючи, скільки разів він тут купував для Клейнода пельмені. І скільки разів треба було їх купити, щоб тебе запам’ятала продавчиня?
Порив холодного вітру вдарив в обличчя. Запаху вологого гару тут не відчувалося.
«Може, все ж спробувати спуститися і пройти по підвалу до таємного житла старого?»
А з пам’яті долинув хрускіт багаття, біля якого сиділи два бомжі. У тому ж підвалі і не так давно. Олег згадав, як, підсвічуючи ліхтариком, ішов до комори, переступаючи труби і комунікації. «Так, там було до дідька сміття, — кивнув він. — І дошки... І ящики...»
Табличка «Межигірська, 24» біля синьої брами сусіднього будинку перемкнула його увагу на себе. Він зайшов у браму. Зупинився перед першою сходинкою єдиного сходового прольоту, що відділяв квартиру Клейнода від рівня вулиці.
Очі Бісмарка заокруглилися, втупившись у залізні, пофарбовані у смоляний колір двері. Минулого разу вхід зачиняли хисткі дерев’яні двері. Умовно зачиняли. Нові двері замикали помешкання безумовно. Три нових замки, один над другим на рівній відстані, свідчили про те, що ситуація кардинально змінилася. Руїна стала фортецею.
Олег пошукав очима дзвінок, але не знайшов.
— Отже, після пожежі він повернувся сюди, — здогадався.
Постукав. Прислухався.
— Хто там? — Запитав приглушений, хрипкий голос.
— Це я, Олег!
— Справді Олег? — уточнив голос.
— Так!
Тричі крутнулися ключі в замках. Двері прочинилися і в їх отворі Бісмарк побачив начебто знайоме обличчя. Але не обличчя старого Клейнода.
— А-а! — кивнув чоловік, який відмикав двері. — Заходь!
Знайомий запах квартири — запах теплої вогкості — немов заспокоїв Бісмарка. Підпухле і побите життям обличчя чоловіка, за яким він тепер ішов до вітальні, викликало довіру, але губилося в пам’яті. Звідки він його знає? Де вони зустрічалися?
— Сідай! — чоловік указав на крісло, в якому зазвичай сидів Клейнод.
— А господар де? — Озирнувся на всі боки Бісмарк. — Не вдома?
— Удома, — чоловік упевнено і сумно кивнув. — Удома! Там! — Він показав поглядом на стелю. — Рано чи пізно всі там будемо.
Олег звалився в крісло. Обличчя зблідло. Думки повернулися до запаху загашеної пожежі.
— Підпалили, суки! — Якось буденно доповнив свою думку чоловік, дивлячись на гостя. — Я не бачив, я тут був... Старенька з будинку навпроти, у неї безсоння, казала, що бачила, як уночі з двору вибігли двоє, сіли в машину і поїхали. А через годину пожежні машини всю вулицю розбудили. В арку заїхати не змогли, вона вузька. Просто на вулиці шланги розмотували...