— А він справді був там? — вирішив уточнити Бісмарк. — Той кивнув. — А чому ви були тут? І взагалі, чому ви тут? — Гість утупився в набрякле обличчя незнайомця, який сидів у кріслі навпроти, в тому самому кріслі, в якому зазвичай сидів Бісмарк.
— Ігор Віталійович мені довіряв, — відповів чоловік. — І квартиру цю, — він обвів поглядом стіни. — На мене переписав... З умовою...
— З якою умовою?
— Що я виконаю всі його доручення...
— І що ж він вам доручив? — в Олеговому голосі прозвучало роздратування, чоловік напружився.
— Різні...
— Звідки я вас знаю? — запитав гість.
— З підвалу. Багаття пам’ятаєте? Ви якраз запитували, як пройти до Ігоря Віталійовича.
— У підвалі?! — Бісмарк кивнув, згадавши цей момент з недавнього минулого. І тут його вразив сумнів, не прочитати який на його обличчі міг тільки сліпий. — Ви хочете сказати, що старий перед смертю переписав квартиру на вас, на бездомного? І після цього його спалили невідомі?
— А ви що, думаєте, я його підпалив? — чоловік подивився на Олега, як на божевільного. — Я ж вам сказав, що Ігор Віталійович мені довіряв. Навіть більше, ніж вам.
Він піднявся, підійшов до шафи і зник у вузькому отворі, що вів до таємної кімнатки.
В помешканні стало тихо. Бісмарк прислухався. Знову рипнули дверцята. Чоловік сів у крісло і мовчки простягнув Олегові довгий коричневий конверт.
— Що там? — запитав Бісмарк.
— Тисяча євро. На Грецію. Там від нього вам і лист.
Вражений, Олег розкрив конверт, заглянув усередину і витягнув складений учетверо аркуш паперу, що був поруч з банкнотами по сто євро.
«Олеже! Я попросив Вадима передати тобі цей лист, якщо ти прийдеш поцікавитися моїми справами. Якщо ти зараз читаєш його, отже ти прийшов і в курсі моїх справ. Ти мені казав, що хотів поїхати до Греції, але тобі не вистачає тисячі євро. Вони повинні лежати в конверті. Сподіваюся, в Греції ти про мене згадаєш незлим, тихим словом. І подякуєш! А я тобі дякую за пельмені і увагу. Сподіваюся, тобі вдасться написати цю книгу з історії української археології. Ця історія може виявитися захопливішою, ніж пригодницькі романи Жюля Верна!
На дні конверта ти ще знайдеш трошки порошку, який ти мені приносив. Мені він більше не потрібен. Відчуваю себе чудово, але моє життя більше не залежить від мого здоров’я. Київські князі ніколи не вмирали від хвороб. Вони вмирали від ножів і отрут. Передай від мене Вадиму привіт. Йому буде приємно. Він так хотів, щоб йому вірили, не зважаючи на всі його життєві негаразди. До речі, я знімаю з тебе клятву з приводу відкривання посилки. Якщо відчуєш, що настала пора її відкрити — відкривай! Все це більше не має жодного значення. Принаймні для мене. Бажаю тобі довгого і здорового життя! Обійняв би, як сина! Ігор Віталійович Клейнод».
Дочитавши, Олег підняв очі на колишнього бездомного.
— Вам привіт! — Сказав.
— Від кого? — здивувався той.
— Від Ігоря Віталійовича.
Розділ 62
Львів, червень 1941. Щира розмова в кнайпі Сальомона розставляє крапки над деякими «і»
Богдан Курилас того дня прийняв останні іспити в заочників, більшість з яких прибули зі сходу, вони пишалися своїм пролетарським походженням і на професорів дивилися, як на кляту буржуазію. З ними доводилося поводитися дуже обережно, вони часто перебивали й намагалися щось уточнити, але так, аби викладач заплутався і спалився. Серед них були вже фахові провокатори, яким і на думку не спадало вчитися, зате будь-що намагалися заманити викладача на слизьке. Дехто з них старанно нотував слова викладача.
Професор, проходячи коридором, думав про те, що цього літа варто кудись утекти якнайдалі зі Львова. Можливо, в Карпати. Його наздогнав Маркович
— Бодю, ти читав? — він показав кутик газети, що стирчав йому з кишені.
— Читав. І що?
«Вільна Україна» саме опублікувала наклепницьку статтю на викладачів університету, приписуючи їм безліч гріхів, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі й несприйнятті марксистсько-ленінської ідеології.
— Ти такий спокійний? — дивувався Маркович. — Хіба не знаєш, що після таких публікацій бувало в 1930-х роках?
— Знаю, — справді спокійним тоном відказав Курилас. — Але не думаю, що цей памфлет, підписаний псевдо, матиме якісь наслідки.
— Але мусимо пильнуватися. Це ти даремно розповідав на лекціях, що галичани тікали від росіян.
— Розумієш, цю статейку написав бовдур, який не знає братньої російської літератури, — з сарказмом відповів професор. — Про втечу галичан писали всі російські тогочасні кореспонденти на чолі з Алєксєєм Толстим. Описана вона в художніх творах російських письменників. Мовчу про українських чи польських... Ага... — раптом згадав. — Я вже, до речі, був в обкомі.
— Викликали? — зі страхом запитав Маркович.
— Так, викликали, — байдужим тоном відповів Курилас. — Я їм приніс торбу книжок і аркуші з виписаними цитатами. Вони читали і здивовано кліпали. Але проти авторитету Алєксєя Толстого ж не попреш! Надто, що він ще недавно пив-гуляв на всю губу у Львові з новою коханкою.
— Гаразд, — сказав Маркович. — Ходімо послухаємо Хрущова. Він якраз виступає в актовому залі.
— Та ми ж не можемо зайти просто під час виступу.
— Ні, але піднімемося на балкон. І послухаємо за шторами.
Курилас погодився. На балконі причаїлося ще кілька хитрих викладачів, які не хотіли сидіти кілька годин у залі. Нікіта Хрущов, перший секретар Київського обкому партії, стояв за трибуною і ділився своїми враженнями з Галичини.
Він розповідав про те, як місцеві селяни й робітники радісно вітали нову владу, як усі єдиним фронтом кинулися працювати задля добра Батьківщини. Час від часу лунали оплески, хоча важко було б уявити, що в залі бодай хтось щиро вірив у всі ці помпезні слова.
Раптом Курилас відчув, як хтось його смикає за полу маринарки
Оглянувшись, побачив ту саму студентку, яку вигнав був з дому. Не відразу впізнав її, ошелешено роззирнувся, чи ніхто не помітив, а потім кивнув їй на двері і тихенько, потай від Марковича, вийшов услід за нею. Відтак вони швидко перетнули коридор і спустилися вниз до виходу на вулицю Костюшка.
— Ви хіба не розумієте, що вас розшукують? — шепотів стурбовано Курилас. — Вони вже мають ваш рисований портер. Моя служниця і їхній шпіцель вас описали. Я вас не видав. Я казав, що ви переконували мене не служити совєтам.
— Я здогадуюся. Ми зараз підемо до парку. Там вас чекає Олько.
— Що? — вжахнувся Курилас. — Він здурів! Навіщо він тут?
— Він вам усе пояснить. Ходімо.
Сонце парило і розсівало цілі снопи світла. Курилас любив прогулюватися парком, тут завше було багато молоді, чимало хто його знав і вітався. Хоча траплялися й похмурі обличчя прибульців, які проводжали його глумливими поглядами, до яких він уже звик і не звертав уваги. Зараз у парку студентів не було, всіх погнали на зустріч із Хрущовим. Але Курилас все одно час від часу тривожно зиркав навсібіч. Олько, побачивши його, зірвався з місця й кинувся обнімати.
— Ольцю! Ольцю! — бурмотів Курилас. — Якого дідька ти припхався? Мене допитували в НКВС про тебе. Вони знають, що ти працюєш у тій газеті.
— Тату, ближче до справи. Це Арета. Вона знає про те, чим ти займаєшся. Ти мусиш її вислухати.
— Я вже одного разу її вислухав.
— Нічого. Ще раз не зашкодить. Але ходімо в безпечніше місце. Знаєш таке?
— Додому нам не можна, — сказав Курилас. — У мене встановили прослуховування і агент спостерігає. Але можемо піти до кнайпи Сальомона. Пам’ятаєш його?
— Хіба йому ту кнайпу не забрали?
— Хитрий Сальомон вступив до компартії і тепер він, хоч і не власник, але товариш директор. У нього є тихі закамарки для своїх.
— Та він же ж мене знає.
— То й що? То мудрий жид, який навіть нам щось порадить. Я йому довіряю, як собі.
За кілька хвилин вони вже були на Коперника. Кнайпа Сальомона перетворилася тепер на буфет з доволі злиденними закусками. З вітрини знудьговано позирали канапки з тюлькою і цибулею, синюшні яйця і торішні зелені квашені помідори. За столиками сиділо кілька відвідувачів з гальбами пива. Господаря видно не було, за лядою трусила великими цицьками дружина Сальомона — Ривка. Побачивши Куриласа і його сина, вона розплилася в радісній усмішці і відразу поманила їх у «захристіє». Там, на задвірках буфету чаїлося приміщення для своїх. За столиком сидів сам Сальомон і клацав на рахівниці. Він теж утішився Куриласові, з яким його лучило багато років дружніх стосунків.