— Звісно, що не всі. Тому й кажу, що є винятки.
— Чому ти так перейнявся жінками-мисткинями? — дивувався Олесь. — Невже тебе це аж так хвилює?
— Бо вони до мене липнуть. Хочуть, щоб я їм поміг, пояснив суть мистецтва, вивів на ясні зорі та тихі води слави. Бо вони хочуть слави. Але вже. В цю хвилю. Ніхто чекати не хоче. І вони приносять мені свої віршидла і зазирають в очі, як цуцики. А я їм у ті живі очі брешу. Я ж не кажу правди. Ніколи.
Розділ 67
Ормос, листопад 2019. Бісмарк їсть першу в своєму житті калцунью і починає пошуки Георгія Польського
Солодкий сон не відпустив би Бісмарка зі своїх обіймів, якби не тихий, але наполегливий і ритмічний шум. Повернувшись на бік, він розплющив очі і відразу зрозумів, що в кімнаті хтось є.
— Kaliméra! — пролунав хрипкий жіночий голос за спиною. — Sygnómi, nómiza óti koimásai! (Доброго ранку! Вибачте, я думала, що ви спите!)
— Що? — Олег обернувся і побачив господиню, одягнену так само, як і вчора ввечері, в чорну довгу спідницю і темно-синій светр.
Вона посміхнулася і зникла разом зі шваброю і пластиковим відром. Елефтерії могло бути і п’ятдесят років, і шістдесят, і сімдесят. Мініатюрна, з відкритим, красивим і строгим обличчям, з сивою, акуратно заплетеною косою, що опускалася трохи нижче плечей. З дуже жвавими губами на засмаглому, бронзовому обличчі, з блакитними очима, погляд яких здавався трохи бешкетним, іронічним.
Бісмарк піднявся. Підійшов до дверей, щоб зачинити, і зрозумів, що двері до його кімнати не зачиняються. Швидко умившись, він вийшов на терасу і побачив, що замість обіцяної тераси перед ним був маленький балкончик зі столиком і круглим пластиковим ослінчиком. Згадав про таксиста і посміхнувся. «Шахрай, як і всі таксисти». Яскраве сонце вже піднялося над морем, але не дуже високо, і тому било промінням йому просто в очі. Після кількох хвилин сліпучої сонячної ванни, він сів за столик і знову поглянув на сонце, і тепер йому доводилося дивитися на нього знизу вгору. Кут його погляду знову дорівнював п’ятнадцяти-двадцяти градусам. Він посміхнувся, згадавши, як минулого вечора подумки вимірював кут погляду з дороги на море. З чого це його тут пробило на геометрію? А, зрозумів він, геометрія — це ж винахід стародавніх греків. Невже він це пам’ятає зі школи?
Настрій поліпшувався. Немов його душа оживала під південним грецьким сонцем. Він відчув себе в раю, на справжньому відпочинку, який повністю відключає людину від її реального життя. Заплющив очі, відвернувся від сонця. Тепер воно лоскотало теплими променями праву щоку, скроню і вухо.
За спиною щось брязнуло, і він відволікся від сили сонячних променів. На столику перед ним поставили кавник і горня, поруч на тарілочці побачив маленький глазурований пиріжок, посипаний кунжутом. Знову згадалися розповіді вчорашнього таксиста.
— Кальценія? — запитав він, піднявши очі на господиню.
— Кальцунья, — виправила вона його. Потім додала: — Kalí órexi! (Смачного).
І пішла.
Під ранковим грецьким сонцем Олег прокинувся остаточно. Важко зітхнув, згадавши, що приїхав сюди якраз не відпочивати, а навпаки. Дістав мобільник, відшукав фото Польського на човні в затоці. В тій самій затоці, яка зараз лежала перед ним. На синій поверхні, що мерехтіла блискітками низеньких хвиль, рибальські човни здавалися схожими на чайок.
— Раз, два, три, — рахував він їх пошепки.
Їх було семеро, і всі вони рухалися до берега.
Був би у нього бінокль, він би зміг роздивитися й рибалок. А раптом один з них — Польський?
Бісмарк вирішив швидше спуститися до берега, зустріти човни, подивитися на їхніх господарів. Взяв з собою наплічник, закинувши в нього те, що вважав найціннішим — кинджал із старовинним руків’ям і перстень. Залишати свої цінності в кімнаті без замка не хотілося.
І тільки вийшовши з дому Елефтерії, зрозумів, що до морського берега не так близько, як здавалося з балкончика. Та й прямої дороги вниз до моря не було. І поспішив Бісмарк нервовою, прискореною ходою вулицею, яка вела вниз, але не до моря. Ця вулиця спускалася праворуч, а піднімалася ліворуч. Вулиці тут підпорядковувалися формулі зиґзаґа, як звичайні гірські дороги. Уздовж вулиці між акуратними білими будиночками росли оливкові сади. На маленьких, майже однакових балкончиках сушилася білизна. Ані перехожих, ані машин. Саме через відсутність шуму Бісмарка налякав тупіт власних ніг, і він сповільнив крок. Ліворуч від його вулиці відгалузилась ще одна, що повернула вбік затоки. Вона продовжувала неухильно наближати подорожнього до моря. Нарешті на очі потрапив готель, який згадував таксист — «Кортіон». Поруч клумба-розв’язка, в центрі якої на корабельній щоглі — обвислий через відсутність вітру грецький прапор. А море відразу ліворуч. І човни ще не причалили, але тепер вони вже не були віддалені один від одного, а наче зібралися в однорідну флотилію, що наближалася до бухти. Бісмарк знову прискорив крок і зупинився на набережній лише тоді, коли можна було роздивитися п’ятьох рибалок, що ще не причалили до берега. Польського серед них не було.
У вуха вдарив легкий шум моря так, мовби Олег вийняв з вух беруші або зняв навушники. Він здивовано придивився. Тут, над кам’яною набережною, кружляли чайки. На припаркованому поруч жовтому джипі «Судзукі» сиділа і якось інакше, мабуть по-грецькому, каркала ворона. За джипом на невисокому цегляному парапеті набережної, за яким лежав вузький морський берег, курила цигарку сива бабуся, не схожа на грекиню. Чи то скандинавка, чи то німкеня. Її перекрила раптом машина, що припаркувалася за джипом. З машини вийшло двійко літніх туристів. Чоловік у джинсах і ковбойці, жінка в літньому сарафані. Перемовляючись німецькою, вони вирушили на прогулянку вздовж берега.
— Як же його шукати? — замислився Бісмарк, озираючись на безліч будинків Ормосу, що були розкидані між двох гір у долині, яка спускалася до країв затоки. Там, де закінчувалася набережна, за бухтою для рибальських човнів, наче пробувала злетіти з пагорба красива біла церква. А за нею, ще вище на горі, вабила погляд ще одна, невелика, але велична.
Ноги самі підштовхнули Бісмарка в дорогу, немов дві церкви, що прикували до себе його погляд, стали для них сигналом. Та й думалося Бісмаркові на ходу легше, ніж у застиглому, нерухомому стані. Ідучи, він більше помічав життя Ормоса, чув свої і не свої кроки, шум моторів машин, що рідко проїжджали. І фоном усіх цих звуків людського життя проступало шипіння хвиль, крики чайок і грецьке каркання ворон.
Десь поруч на тлі цих самих шумів і звуків живе Польський, поки навіть не підозрюючи, що хтось привіз йому подарунки від рідних з Києва.
Бісмарк посміхнувся. Він десь поруч, але як його знайти?
Відчинені навстіж двері каварні мовби самі закликали клієнтів. Олег зазирнув усередину. Там було прохолодніше, ніж на набережній під сонцем. Прохолодніше і затишніше.
Молодий чорнявий грек визирнув з кухні, зрадів клієнтові, привітно кивнув.
— Would you like coffee or uzo? — запитав по-англійському.
— І те, й інше, — Бісмарк зрадів не менше за грека, почувши англійську.
Спільна мова іноді дуже багато важить.
Вже розраховуючись, Олег показав офіціантові на смартфоні фото Георгія Польського.
— Do you know him? (Ви його знаєте?) — запитав. Було видно, що грек хотів би зробити клієнту приємне. Але на його обличчі прочитувався сумнів.
— Можливо... може, і бачив, — сказав він нарешті. — До нас багато заходять!
Наступну зупинку Бісмарк зробив біля бухти. Розглядав човни і яхти, скромні, зі спущеними вітрилами. Піднявся на схил до верхньої церкви. Постояв перед нею. Заглянув усередину — двері були відчинені. На душі запанував надзвичайний супокій. Стало так затишно, що захотілося забути про все, зокрема і про причини своєї появи на цьому острові. Це бажання тотального забуття налякало Олега так, що він швидким кроком майже вибіг з храму на сонце і поглядом хижака-орла знову обвів містечко, що сховало за стінами і вікнами одного зі своїх будиночків стовосьмирічного мудреця, який зумів перехитрити не тільки радянську археологічну науку, а й саме життя. Примудрився не просто продовжити свій вік за межами звичних меж, але і допомагав друзям досягти того ж. Якби вони теж поїхали, могли б, напевно, зараз щасливо жити в сусідстві з ним і разом з ним виходити в море на риболовлю. Але вони залишилися там, де не узвичаєно жити довго. Вони залишилися там, де крім внутрішніх причин для трагічного фіналу існує багато зовнішніх, і людина там набагато смертніша, ніж під заспокійливим сонцем Греції.