Хлопець кивнув.
Бісмарк показав йому старого Польського, а коли той похитав головою, звернув його увагу на назву і номер човна. Тут хлопець задумався.
— Він не звідси, цей човен. — Сказав невпевнено. — Може, з Гавріо? Сюди на сезон багато човнів привозять. Тут туристів більше, ніж там.
Було видно, що хлопець поспішає, і Бісмарк думав, було, залишити його в спокої і дати можливість вирушити на своєму «Avgi» слідом за іншими рибалками. Але тут його ошелешила цікава думка. І він попросив хлопця взяти його з собою в море. Навіть витягнув з кишені двадцять євро, показуючи, що готовий заплатити наперед.
Хлопець погодився і навіть попросив Бісмарка сісти за весла. А сам на кормі взявся витягати снасті з першої торбинки.
Вони кинули якір кілометри за чотири від берега. Трохи ближче до Ормоса, ніж інші рибалки. Хлопець розвісив по краях човна волосіні, кинув на дно моря три пастки для лобстерів і омарів і об’ємний глиняний глечик на мотузці. Розтягнув дві складні вудки і одну передав Бісмаркові. Витягнув приманку — бляшанку очищених свіжих креветок. Показав, як насаджувати на гачок.
Сонце вибиралося з-поза морського обрію дуже повільно. Його перші промені різали по очах холодними лазерними ножами. На дні човна раз у раз підстрибувала якась зі спійманих рибин, коли на неї зверху падала чергова здобич. Олегові пощастило зловити кілька дорад і важку кефалину. Однак первинний азарт рибалки покинув його години через півтори. Тепер він з нетерпінням чекав, коли вони піднімуть якір і вирушать назад до берега.
Близько десятої години хлопець витягнув ще трьох камбал, а за ними пастки, але спустошувати їх у відкритому морі не став. Останнім витягнув з дна глиняний глечик. І з того, з яким виразом обличчя він опустив його в човен, Олегові стало зрозуміло, що свою роль цей дивний пристрій теж виконав.
Хлопець дав зазирнути Бісмаркові всередину глечика. З горла визирало щупальце восьминога.
Коли човен наблизився до берега метрів на п’ятсот, Олег дістав мобілку і відкрив на екранчику фотографію. Порівняв панораму Ормосу з панорамою, яка виступала фоном для знимки Польського. Сумнівів бути не могло. Польський зробив цю фотографію тут.
Це заспокоїло Олега. Він з полегшенням зітхнув. Хлопець, який сидів на веслах, посміхнувся, подумавши, що рибалка туристові сподобалася. Вже на березі біля бухти Бісмарк усучив йому двадцять євро. Той знехотя взяв, але у відповідь віддав Бісмаркові пластиковий пакет з частиною їхньої здобичі. Дорада і одна камбала сіпалися всередині пакету всю дорогу до будинку Елефтерії. Піднімання викликало втому. А потім, крокуючи дерев’яними сходинками на другий поверх, Олег зіткнувся з господинею. Вона здалась йому розгубленою і схвильованою. Мабуть, через неочікувану і незрозумілу відсутність постояльця.
Уже після пізнього сніданку Бісмарк відніс господині спійману рибу. Застав її на кухні. Вона, заглянувши в пакет, ахнула і підняла на Олега зовсім інший, просвітлений і легкий погляд.
— Échete psarépsei? Giatí na min po? O adelfós mou tha se párei mazí tou (Ти був на рибалці? Чому не сказав? Мій брат тебе взяв би з собою!) — промовила вона скоромовкою.
— Та немає за що! — відповів їй англійською Бісмарк, вирішивши, що вона йому дякує.
Розділ 70
Краків, липень 1941. План таємної зустрічі нагадує план втечі
— Підозрюю, що іншого варіянту не може бути, — промовив Олесь.
— Інший варіянт такий, що заберуть його силою, — відповів Освальд. — І вже не випустять, бо таємниця лусне, а відтак його життя опиниться в небезпеці. Про цю зустріч ніхто не повинен знати. Насамперед Арета.
— Арета? — здивувався Олесь. — Але ж вона якраз була ініціяторкою переправлення мого батька сюди.
— Так і є. Однак вона член підпілля і виконує його накази. Вона не повинна знати, що ваш батько зустрічався з німцями. Інакше сама ж його ліквідує.
«Його вб’ють... — пролунав у Олесевій голові Аретин голос. — Або вони, або я».
Йому здавалося, що вже знає про неї майже все, а насправді знає мало що. В голові запаморочилося. Освальд, мабуть, помітив це й кивнув Косачу, який жартував з кельнеркою. Той натяк зрозумів і приніс Олесеві чарку коньяку, а Освальдові — чай з ромом. Олесь випив одним махом. Косач знову відійшов. «Арета! — подумав Олесь — Цього я не сподівався. Дивним чином інтереси підпілля сплелися з Аретиними інтересами. Вона не хоче, щоб батько дочитався до суті, а підпільники не допустять, щоб він зробив німцям хоч би найменшу послугу. Але виходу не було. Доведеться на цю пропозицію погодитися. Батько не мусить розкривати всі карти».
— Я вам скажу ще таке, — продовжив Освальд. — Німецька армія вживає наркотики. Як і сам фюрер. Завдяки ним їхні танкісти можуть вести наступ днями і ночами без сну. Напередодні вирішального наступу на Францію 10 травня 1940 року солдатам вермахту було видано 35 мільйонів доз первитину! Але наркотики руйнують здоров’я. Тому Аненербе хоче здобути інший стимулятор, який не приноситиме шкоди. І в них вся надія на цю Діву.
— На коли ви запланували цю зустріч? — запитав Олесь.
— Ще не запланував. Чекав вашої згоди. Але зволікати не будемо. Завтра пополудні поведіть батька до ось цієї ресторації, — він простягнув папірчик з адресою. — Це маленька затишна забігайлівка, куди не навідуються німці. Рівно о другій вас зустрінуть нібито, щоб посадити за замовлений столик, але виведуть таємним підземним ходом на іншу вулицю. Там вас забере авто і завезе на зустріч.
— Ви теж там будете?
— Так, можливо, вашому батькові забракне німецьких слів.
— Я міг би теж йому підказати.
— На жаль, вас туди не допустять. Після зустрічі ви знову повернетеся до ресторації.
— А якщо буде хвіст?
— Звісно, що буде. Але відразу за вами і кількома галасливими жінками, вхід до ресторації зачинять у зв’язку з тим, що не буде вільних місць.
— Скільки часу займе зустріч?
— П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять назад і близько години сама зустріч.
— А підпільники, які за нами стежитимуть, нічого не запідозрять? Їх же ж з часом впустять?
— Впустять не раніше, як ви повернетеся. З чорного входу. Ви сядете за столик, на якому вже чекатиме вас недопита пляшка і закуска. Ви сядете і вдаватимете, що сидите тут давно. А в цей час вхід до ресторації знову звільниться. І ті, що стежили за вами, переконаються, що нічого страшного не сталося. Ви просто обідали. Потім рушите додому.
— Що ви ще знаєте про Арету? — запитав Олесь.
— О, бачу, ви запали на неї. Таких, як ви, вже цілий бойовий загін. Але, як по правді, знаю я небагато. Гарна поетеса, десь навчалася бойовому мистецтву. За весь час, скільки я її знаю, зрештою, ще з Праги й Відня, вона ні з ким не зустрічалася. Ухилялася від будь-яких любовних контактів. У підпіллі вона ще з 1938 року, коли перебувала у Відні. Там її схилив до співпраці Микола Сціборський і завербував на різні непрості завдання. А вона з цим давала собі раду цілком успішно. — Він помовчав, замовив ще коньяк і чай з ромом і, коли кельнер відійшов, додав: — Остерігайтеся її. Вона небезпечна. Там накази виконуються без дискусій. Вона тому й не єднає себе ні з ким, щоб не ділити ризик і не зрадити той чи інший свій чин. Інколи на людину, з якою зблизишся, падає вирок смерті.
— Отже вона... — Олесь підбирав слова.
— Так, ліквідатор...
«Ось твій ліквідатор!» — мигнуло в Олесевій пам’яті... Його ліквідатор...
— Не переймайтеся так сильно, — промовив Освальд. — Це війна. Вона нікого не щадить. Просто треба намагатися вижити. А при цьому не поступитися принципами.
— Сціборський зараз у Кракові...
— Так. Він власне й керує підпіллям. Людина з залізною волею.
Олесь замислився над планом, який виклав Освальд, шукаючи в ньому слабке місце. І, здається, знайшов.
— Де гарантія, що Арета знову не з’явиться і не забажає піти з нами до ресторації?
Але в Освальда вже були на все готові відповіді.
— Не зможе. Вона весь цей час виконує інше завдання.