Хлопець здивовано втупився на грекиню. Вона жестом показала, як керують мотоциклом або моторолером.
— Ага, — зрозумів Бісмарк. — Кудись поїхав...
Зиркнув на темні вікна, з яких відкривався такий самий приголомшливий краєвид, як і з майданчика перед будинком. Підняв погляд на терасу, що нависала над схилом. Там, мабуть, взагалі дух перехоплює від погляду вниз.
«Поки я його шукав унизу біля бухти, старий, напевно, сидів на цій терасі і, кепкуючи з усіх, потягував узо або метаксу», — подумав Бісмарк.
Елефтерія заклично махнула Олегові рукою, показуючи, що пора йти назад.
Темрява загусла, наче зверху додали ще повітряного чорнила і заповнили ним усю долину поміж двох невисоких гір. Вогники зрідка встановлених вуличних ліхтарів здавалися тепер тьмянішими. Вони нічого, крім самих себе, не освітлювали. За Олеговими підрахунками відстань від будинку Елефтерії до будинку археолога не могла перевищувати метрів сімсот-вісімсот. Цілком смішна відстань. Вони майже сусіди, і саме тому, напевно, знайомі.
Почувши в спину вже знайоме «Kalí nýchta!» — добраніч, Олег піднявся до себе і вийшов на балкон. Очі, звиклі до темряви, дозволили погляду торкнутись спокійного, поблискуючого чорним оксамитом моря. Вуха насолоджувалися тишею. Спати не хотілося.
— Ще десятої немає, — здивувався він, глянувши на мобільник. — Господиня зараз ляже спати, а я тоді почекаю і годинки через дві ще раз прогуляюсь до Польського.
Час у темряві тягнеться повільніше, ніж під сонцем. Не витримавши більше пів години, Бісмарк, уже без наплічника з посилкою-передачею, вийшов з дому.
Звичним, швидким кроком він піднявся до вілли з коричневого каменю за десять хвилин. Вікна, як і раніше, не світилися. На його ввічливий стукіт у двері ніхто не відповів. Тоді він зайшов за ріг, туди, де Елефтерія перевіряла наявність мотоцикла або моторолера старого. Поглядом знайшов стілець, поставив його під вікно, виліз. Посвітив ліхтариком усередину. Фіранок на вікні не було. Це дозволило Бісмаркові уважно роздивитися простору вітальню з двома кріслами біля каміна, зі стіною, на якій висіли старовинні списи і мечі. У кутку ліворуч на спеціальній підставці стояв античний бюст. Може, копія, а може, і справжній. Праворуч від каміна стіну прикрашали інші античні артефакти: щит і два мечі. Під ними в залізному каркасі стояли три амфори, одна — мабуть, склеєна, з чітко видимими лініями нової «складки».
«Справжні», — зрозумів Бісмарк і знову ковзнув по кімнаті променем ліхтарика.
Почув звук мотора. Злякався. Зістрибнув зі стільця і відставив його туди, де він до цього стояв — у кущі. Повернувся на ґанок. І почув, як характерний звук мотоцикла вже віддаляється вниз, убік центру містечка, вбік моря.
Сів на порозі, приготувавшись чекати господаря допізна.
Сидів, слухав ледачих цвіркунів та інколи машини, що проїжджали. О пів на першу захотілося спати. Та й надія на швидку зустріч зі старим згасла.
— Якщо б він поїхав кудись по острову, він би вже повернувся, — думав Олег, ідучи назад. — А якщо не повернувся, то поїхав кудись далі. І тепер головне питання — коли він повернеться?
Поміняти квиток на зворотний рейс Олег не міг. Найдешевший тариф не дозволяв цього. Але цілком можна було б купити другий квиток на пізнішу дату. Гроші тут витрачалися повільніше, ніж він очікував. Кімната зі сніданком у Елефтерії коштувала смішні двадцять євро. Вона тільки зрадіє, якщо він залишиться ще на кілька днів. Аби тільки старий повернувся в Ормос.
Уже засинаючи, Бісмарк згадав, як їхав з порту Гавріо до Ормосу на таксі і як вони минали археологічний музей. Що ще тоді сказав таксист? Здається, він пояснив, що там раніше стояло стародавнє місто Пелопінес або щось на зразок цього. А що, коли ці амфори та інші артефакти, що прикрашають житло Польського, звідти? Може, він і там копав? Або, можливо, копає досі? Адже розкопки таких міст ніколи не закінчуються. А його цілком могли найняти або запросити для консультацій. Він усе ж таки археолог з досвідом і, напевно, з ім’ям для своїх іноземних колег.
Ці думки поліпшили настрій і подарували нову надію. А якщо й не надію в конкретному вигляді, то, щонайменше, у нього виник задум-план на наступний день. Навіть якщо все це просто фантазія, подивитися на древнє місто цікаво. Та й не далеко воно. Адже вся дорога на таксі від Гавріо до Ормоса зайняла не більше ніж годину.
Розділ 74
Краків, липень 1941. У списку таємниць з’являється макрокосмічна універсальна енергія «Вріл»
Перед Куриласом лягло кілька світлин, на яких виднілися мертві тіла військових з неприродно скрученими головами. Курилас жахнувся, все ще не вірячи в те, що побачив. Адже він спілкувався з Аретою. Вона ані на мить не викликала в нього підозр щодо таких своїх талантів. Правда, Олесь розповідав про те, як вона розкидала розбишак та про її телепатичні здібності, але щоб аж так...
Його роздуми перебив Вальтер:
— Яким чином ви дісталися зі Львова до Кракова?
— Мені допоміг син.
— Який то був день, коли ви перетнули кордон? — запитав Вальтер.
— Мммм... — Курилас удав, що пригадує. — То було десь понад два тижні тому.
— А точніше?
— Зараз... — він не хотів називати точну дату і відповів: — Двадцять першого.
Вальтер хитнув головою.
— А може дев’ятнадцятого? Ви нічого не плутаєте?
— Ні. Двадцять першого.
— А вісімнадцятого і дев’ятнадцятого радіомаяки зафіксували появу Діви на Лемківщині. Вона невпинно наближається. Вам, пане професор, варто б поважніше замислитися щодо вашої безпеки. Діва, мабуть, спробує зупинити вас ще раз. Але цього разу вже не на словах.
Курилас облизав сухі вуста і потягнувся до горнятка з кавою, надпив і задумався. У нього все ще було чимало запитань, та не на всі він хотів отримати відповідь. Принаймні, не від них.
— Чи ви чули, професоре, про лорда Літтона? — раптом запитав Вальтер.
— Едварда Булвер Літтона? Автора роману «Останні дні Помпеї»? Чув і читав.
— Він також був членом ордену розенкрейцерів і написав ще одну таємничу книжку, якою вже віддавна захопився наш фюрер. Книжка називається «The Coming Race» чи то пак «Прийдешня раса», і видана була 1871 року. Ось вона.
Вальтер вийняв з течки книжку і вручив її Куриласові.
— Виглядає доволі дивакувато, — промовив професор.
— Маєте рацію, оправа зі шкіри незвичної фактури, на корінці книжки нема ані назви, ані імені автора. Лише в горішній частині корінця витиснуто великими літерами таємниче слово «Вріл». У книзі описано життя підземної цивілізації, яка вважає, що Вріл — це магічна енергія, оволодівши якою, можна опанувати свою долю і світ. Сила Вріл становить єдність усіх натуральних носіїв енергії, єдність, яку передбачили більшість видатних мислителів, яку Фарадей наближає для нас під доволі обережною назвою «кореляція». Отже, різні форми, під якими виступає сила матерії, мають одне, спільне походження. Інакше кажучи, вони безпосередньо з собою споріднені і настільки взаємозалежні, що можуть заміняти одна одну, демонструючи рівноцінну міць. Сила Вріл — це щось схоже на атмосферичний магнетизм, який здатен впливати на температуру повітря, а точніше на погоду, на людський розум, приспішуючи чи гальмуючи функції мозку, на тіло, зцілюючи від будь-якої хвороби, на рослин і тварин. Це макрокосмічна форма універсальної енергії, або простіше — велетенський склад статичної, потенціяльно психічної енергії. Це найпотужніша маніфестація креативної сили, що міститься в людському тілі.
Вальтер зробив павзу, забрав книжку, сховав її назад у течку і зацікавлено розглядав професора, намагаючись, мабуть, помітити у виразі його обличчя якщо не захоплення почутим, то принаймні подив. Курилас здогадався, чого від нього чекають і промовив:
— Це надзвичайно цікаво... Однак не бачу зв’язку з головною темою нашої розмови.
— Зараз побачите. Років двадцять тому з’явилося таємне товариство «Вріл», появу якого надихнула книжка лорда Літтона. Це товариство має тісні контакти з орденом Золотої Зорі, теософами, розенкрейцерами і товариством Туле. Воно використовує своєю символікою шумеро-тамплієрську емблему «Saetta Ilua» — «Блискавка Ілу» — себто бога Ілу. Про яку расу написав лорд Літтон? Про арійську! Саме тому наш фюрер і захопився ідеєю надлюдей. Світом повинна панувати новітня могутня раса. У 1930 році у Берліні було засновано товариство Reichsarbeitsgemeinschaft «Das kommende Deutschland» — Рейхасоціяція Німеччини, яка зайнялася летючими апаратами і вічним двигуном. Перші невпізнані летючі об’єкти зафіксовані років п’ять тому в Америці. Вважають, що прибули вони з Космосу. Але чому не з-під землі? Адже там якраз і розмістилася найвища цивілізація. «Вріл» вірує в богиню Ісіду. А ким є для нас богиня Ісіда? — Вальтер примружив очі, а Курилас стенув плечима. — Не здогадуєтеся? Адже її зображали, як вона годує грудьми сина Гора. Це і є наша Богородиця Діва! — помилувавшись, який ефект справило це одкровення на професора, Вальтер продовжив: — Члени «Вріл» теж вистежують Діву. Вони мають свої методи і просунулися доволі далеко, бо вже є їхні агенти в Кракові. Їхні люди обстежують Карпати і Татри, шукаючи печер, які виведуть до тієї підземної цивілізації. Вони привезли до Берліна групу тибетців, які знають таємницю Аґарті. Тут ми їм не перешкоджаємо. У слушний момент ми використаємо їхні напрацювання і знахідки. Але до Діви вони не повинні наблизитися. Незважаючи на те, що членом «Вріл» є професор Карл Гавсгофер, якому симпатизує фюрер, і незважаючи на те, що саме Карл відкрив для фюрера Вріл. Розумієте?