— Не розумію... Я гадав, що вистежити Діву — в інтересах фюрера.
— Так і є. Фюрер осягнув таємницю Вріл і вміло її використовує. Інакше — як ви гадаєте? — міг би він гіпнотизувати своїми промовами такі маси людей? Фюрер уже володіє надлюдськими можливостями. Він здатен наповнювати себе енергією, яка походить від інших, зокрема під час публічних виступів, а водночас залишати слухачів з більшим запасом емоційної енергії, ніж вони мали перед тим. Це і є Вріл. Але ми говоримо також про товариство «Вріл». Отже, ви не повинні йти з ними на жоден контакт.
— Я тут узагалі ні з ким не контактую, — усміхнувся Курилас.
— Контактує ваш син, — підказав Ріхард.
— З ким?
— З Юрієм Косачем. Він належить до товариства «Вріл».
— Наша Діва, — сказав Вальтер, — теж володіє енергією Вріл. Їм обов’язково треба поєднатися — Діві і фюрерові. Це буде потужний союз, який дасть поштовх для поширення новітньої могутньої раси. Це те, чого прагне фюрер. І ми повинні все зробити для того, щоб такий союз було втілено в життя.
— Хіба цього не прагне також товариство «Вріл»?
— У тім і річ, що їм Діва потрібна винятково для їхніх окультних практик. Якщо вони її вистежать першими, то сховають десь так, щоб не було до неї нікому доступу.
— Гаразд, — кивнув Курилас, — що я повинен робити далі?
— Продовжувати ваші дослідження, — сказав Вальтер. — Адже вони важливі не лише стосовно Діви-Арети, але будуть важливими й пізніше — під час усіх наступних її перевтілень. Завдяки вашим дослідженням можна буде завжди її вирахувати й ізолювати для людського добра. Точніше для пожитку Рейху.
— Наразі ніхто не знає, куди поділася Арета, — втрутився Карл. — У редакції її не було вже давненько. Вдома теж. Тепер, коли у нас є прямі докази, що вона і Діва — одна й та ж особа, нам залишається тільки чекати... Вочевидь, вона полюватиме за вами, професоре. Полковник Ваврик теж такої думки. А якщо так... — він зробив павзу, — вам доведеться виконати роль принади.
— Зі слів полковника нам також стало відомо, що Діва має на своєму тілі певні знаки, — промовив Вальтер.
«Звідки полковник про них довідався? — здивувався Курилас. — Невже й балкон прослуховувався? Але ж там такий галас через ті гучномовці... Ні, мабуть сам розвідав».
— І не лише вона, — продовжив Вальтер, — бо разом з нею у світ приходить її охоронець. З тими ж знаками. Доля їх зводить разом, хоч вони цього й не усвідомлюють. Нас цей охоронець теж цікавить. Як засвідчив полковник Ваврик, у манускрипті, який ви маєте, то був хрестоносець. Є певні сили, які намагатимуться його вбити. Ми б хотіли виявити його раніше, ніж це станеться. А вже надто не хотілося б, щоб лихо трапилося з Дівою, як то вже не раз було в історії. Отже, залишається чекати, — підсумував Вальтер. — Ви продовжуєте ваші дослідження, а ми — наші пошуки. За вашим будинком буде встановлене стеження. У випадку, коли вона знову до вас завітає, ми її схопимо. Зрештою, це і в ваших інтересах.
Розділ 75
Ормос, листопад 2019. Бісмарк розширює острівну географію, але потрапляє в безвихідь
Наступний день не вдався з самого ранку. Жодного таксі Олег не знайшов ні на набережній, ні біля супермаркету, ні біля готелю «Кортіон». Повернувшись на набережну, він зазирнув до знайомої таверни, де грек-бармен розмовляв англійською і пригощав «узо». Таверна, на щастя, вже працювала. Влаштувавшись за «своїм» квадратним столиком, Бісмарк замовив каву.
Разом кавою бармен знову приніс маленьку карафку з «узо». Посмішка на його обличчі світилася, він дійсно був радий бачити Олега. Ще б пак, адже знову той виявився єдиним ранковим клієнтом.
Бісмарк запитав бармена, як йому знайти таксі до археологічного музею.
— До Палеополі? — Уточнив грек.
Олег кивнув. Бармен, не відходячи від клієнта, зателефонував комусь. Розмовляв хвилини дві. Не закінчивши розмову, відвів руку з мобільником від рота і нахилився до Олега.
— П’ятдесят євро, — сказав. — Є таксист з Андроса, він згоден приїхати.
— П’ятдесят євро? — висловив розчарування Бісмарк. — Це забагато. А що, автобусів тут немає?
Бармен зрозумів реакцію клієнта. Закінчив розмову, сховав мобілку в кишеню.
— Звичайно, є автобуси. — Сказав і знизав плечима. Його, здавалося, анітрохи не засмутила відмова клієнта від послуг запропонованого ним таксиста. — Два автобуси в день.
— А які номери автобусів?
— Номери? — бармен на мить замовк, але швидко зрозумів, що має на увазі клієнт. — Ні, два автобуси в день. Вранці та після обіду.
— А після обіду коли?
— В чотирнадцять тридцять.
Мобілка показував одинадцять.
— Ще довго, — промовив задумливо Олег.
— Якраз час для гарного обіду, — підказав бармен. — У нас сьогодні дуже свіжі кальмари.
— А скільки коштують кальмари? — Ліниво поцікавився Бісмарк.
— Для вас сім євро. Узо за рахунок закладу.
Бісмарк кивнув. Очі у бармена зайнялися новою енергією. Він заметушився, приніс нову карафку з «узо» і зник за дверима на кухню.
В автобусі на Гавріо разом з Олегом спочатку їхало ще два пасажири: старий з собачкою на повідку та нудно і надто скромно одягнена дівчина-підліток. Але дівчина вийшла вже на наступній зупинці в центрі маленького села, а для старого водій зупинився просто на дорозі, в місці, де жодних слідів людського житла не спостерігалося. Старий виходив повільно й обережно. Водій терпляче чекав, потім крикнув тому щось у спину, і старий у відповідь, не обертаючись, махнув рукою. Собака тягнула старого вперед, до стежки, яку Олег, спостерігаючи за пасажиром через вікно автобуса, спочатку не помітив.
Хвилин за двадцять водій знову зупинив автобус і, обернувшись, оголосив: «Палеополі!»
Бісмарк вийшов. Автобус поїхав далі вбік портового містечка Гавріо.
Повітря тут відрізнялось від Ормосу. У ньому було більше землі і дерев, аніж моря. І вітерець дув з іншого боку.
Роззирнувшись, Бісмарк побачив перехрестя і вуличку, що плавно опускалась вниз, у напрямку моря. Звідси, від дороги до моря, якщо оптичне відчуття не обманювало, пішки було йти хвилин двадцять. Все залежало від довжини кожного закруту цієї вулички. Хоча, звичайно, Олег не розумів, куди, зрештою, вона може його привести? Узбережжя широке, меж селища не видно. Жодних вказівників. Але все одно, до моря означало вниз. Позаду залишився нехитрий снек-бар з пляшкою «пепсі» на вивісці.
Сонце світило просто над головою. В деревах співали птахи.
У якийсь момент Бісмарк додумався відкрити на смартфоні карту ґуґл і перевірити своє місцезнаходження. Побачив, що археологічний музей зовсім в іншому боці, але саме ця вуличка, а потім якась менша вуличка або стежка, ведуть до «історичної пам’ятки», тобто того самого археологічного городища, яке, мабуть, дало назву і всьому селищу, в сучасних будиночках якого нічого від «палео» не спостерігалося. Про всяк випадок він закинув у пошукач слово «палео». «З грецької — старий, стародавній» — «відповів» смартфон.