Задоволений своєю правильною здогадкою, Бісмарк продовжив спускатися до моря.
У якийсь момент зупинився, побачивши вперше дорожній вказівник для туристів. Грецькою та англійською. Ліворуч до музею археології півтора кілометра, просто — пляж Палеополі.
— Ну так, — буркнув Олег. — Туристам пляж важливіший, ніж древнє місто.
Вулиця обірвалася, залишилася позаду. Тепер він ішов стежкою, яка теж була витоптана зиґзаґом, обходячи виступаючі з землі кам’яні горби і занадто різкі спуски. Праворуч і ліворуч раз у раз виникали камені, схожі на ті, з яких будували стародавні будинки. І камені, і цілі залишки стін, і сліди фундаментів.
— Ого! Та тут узагалі нічого не розкопано, — обурився Бісмарк, помітивши старовинні кам’яні сходи, що визирали з землі на метр чи більше.
Врешті-решт стежка вивела його до моря, до маленької затоки. На пологішому березі він побачив правильні геометричні лінії розкопаних стародавніх стін. Прогулявшись уздовж старого каміння, Олег знизав плечима. Якщо це і є розкопане місто, то в такому випадку зрозуміло, чому на покажчику стояв «пляж», а не пам’ятник археології.
Підійшов до води. Спокійне море дозволило добре розглянути на дні поруч з берегом такі ж геометрично правильні залишки будівель.
Бісмарк замислився. На пагорбі праворуч побачив невеличку білу церкву, далі, вище метрів на триста, ще одну.
Настрій псувався. І навіщо він сюди приїхав?! Зітхнув, але спробував себе опанувати, налаштуватися на позитив. Адже він ще нічого тут не побачив. Ну, вийшов до пляжу або до частини городища. Але якщо городище на березі перед ним і під водою, отже, воно може тягнутися і праворуч, і ліворуч. Треба тільки добре роздивитися.
«Робота над собою» принесла плоди, і вже бадьорою ходою Олег вирушив до чагарників праворуч від відкритого прибережного майданчика. Проліз через зарості ялівцю, вибрався на невелику галявину. Тут теж із землі стирчало каміння, яке могло стосуватися стародавнього Палеополі, а могло й не стосуватися.
Олег сів навпочіпки перед одним з них, обвів очима найближчі. В геометричну фігуру вони не «збиралися», але виглядали занадто правильними, рукотворними.
Поліз далі. Знайшов кам’яний квадрат, схожий на колодязь, що ледь виглядав з землі. Сюди, мабуть, ще не дісталися грецькі археологи. Вони, як і всі греки на цьому острові, нікуди не поспішають.
— Цікаво, — задумався він. — А де ж міг бути центр цього Палеополі?
Задумався, але зрозумів, що відповіді так просто не знайде. Для того, щоб знайти відповідь на таке питання, треба або купити в музеї брошуру, або провести тут кілька місяців з лопатою. Насправді, цікавіше було б самому розібратися і намалювати таку карту з усіма лініями фундаментів та інших залишків споруд. Треба зрозуміти, де їх більше, а де менше... Це, власне, все, що він знав про розкопки городищ і старовинних поселень. І це все стосувалося науки, археології, білої археології, а не чорної, до якої він мав стосунок. А чорна археологія не служить для висування гіпотез, малювання карт і планів, для аналізу знайденого.
Олег зітхнув. Уперше йому здалося, що біла археологія — набагато цікавіша за чорну. Дуже цікаве захоплення, якщо немає інших проблем і якщо можна повністю зануритися в неї, як з аквалангом на морське дно, повністю відірватися від проблем дня сьогоднішнього, від його власних проблем і страхів.
Бісмаркові раптом здалося, що він став греком. Він ще не міг зрозуміти, чи відчув він себе древнім греком чи нинішнім, але в ньому раптом зник без сліду той звичний азарт, що завжди підганяв, штовхав його в спину, квапив, змушував ходити швидко, думати ще швидше, поспішати з пошуком відповідей на питання. Він сповільнився. Це було так дивно. Він, сівши тут навпочіпки, виявився загіпнотизованим простим, нічого в світі чорної археології не вартим камінням, усередині якого тисячу або дві тисячі років тому грілися, ховалися від дощу і просто жили люди.
Нечувана раніше музика долетіла до його вух. Музика історії, музика землі. Тиха, повільна, що запрошувала уважніше прислухатися до неї.
Бісмарк поліз далі через чагарники. І знову вибрався на відкриту площадку, поверхню якої перетинав ряд каменів, що виглядав з жовтуватої, сухої, немов пресованої землі.
Він погладив тепле каміння долонею і почув неголосний і дивний залізний звук. Подивився на руку — на мізинці блищав викопаний під Софією перстень.
— Коли я його надів? — Бісмарк спантеличено хитнув головою. Потім зрозумів. — Це автоматично, щоб не залишати в кімнаті.
Розглядаючи сліди стародавнього Палеополі, життя якого колись кипіло на південному березі Андроса, він не помітив, як опустилися сутінки. Але самі сутінки він зауважив через те, як різко зменшилась прозорість повітря
Вийшов на відкрите місце. Подивився вгору, на селище. Там уже світилися вікна.
Поки намагався вийти на стежку, що веде вгору, стало зовсім темно. Хвилин тільки через двадцять, уже в світлі ліхтарика, знайшов напівзабуту стежину, але вона раптово обірвалася метрів через триста.
Олег нервував, піднімаючись від моря, продираючись через кущі та дикі оливкові зарості. Так він дійшов до паралельних берегу доглянутих терас з оливковими садами. Коли, нарешті, вийшов на вуличку і піднявся на головну дорогу, мобільний вимкнувся через виснаження батареї. З останніх сил смартфон висвітлив час — двадцять хвилин на дев’яту — і згас.
Олег пройшовся уздовж дороги, сподіваючись зустріти кого-небудь і уточнити, коли буде автобус на Ормос. Дістався вже баченого раніше снек-бару, освітлена всередині тераса своєю низькою дерев’яною стінкою виходила просто до краю дороги. Перейшов дорогу, заглянув усередину. Ліхтар під дахом тераси розливав затишне жовте світло на кілька столиків і на сині дерев’яні стільці з прошитими солом’яними сидіннями. З вікон, що виходили просто на терасу, теж виливалося жовте домашнє світло. Усередині грала народна грецька музика.
Простий інтер’єр натякав на недороге меню. Кілька столиків займали місцеві чоловіки. Їх неголосна розмова легко впліталась у музику, що лунала з динаміка над барною стійкою. Майже над головою самого бармена.
Той, побачивши нового клієнта, піднявся на ноги.
— Do you speak English? — запитав натомлений Бісмарк.
Бармен кивнув і простягнув меню англійською.
— Автобус на Ормос? — запитав Олег. — Він тут зупиняється?
Бармен знову кивнув.
— А коли наступний?
— Завтра вранці. Близько дев’ятої.
— Завтра? — з відчаєм у голосі перепитав Бісмарк.
Розуміючи, що він усе почув правильно, засунув руку в кишеню джинсів. Витягнув двадцять євро — все, що залишилося після раннього обіду в таверні і купівлі квитка на автобус.
Дивлячись на стиснуту в пальцях синю двадцятку, він відчув приплив голоду. Цього дня обід він дійсно їв занадто рано.
Мовчки, стоячи перед барною стійкою, Олег розгорнув меню. Вибір виявився небагатим і помістився на одній сторінці. Ціни не кусалися. Мусака коштувала п’ять євро, а кальмари — вісім. Замовив мусаку і сів за столик якнайдалі від місцевих чоловіків.
Він сподівався, що бармен разом з мусакою принесе дармове «узо» за рахунок закладу. Але бармен не приніс. І тоді, важко зітхнувши, Олег дозамовив і грецької анісової, до якої так швидко звик і без якої, як йому тут здавалося, не можна було прожити й дня.
Розділ 76
Краків, липень 1941. Наказ не озиратися і вітання від Арети
Всю дорогу назад вони мовчали. Олесь бачив, що батько дуже схвильований. Їх провели знову до ресторації і посадили за вільний столик. Перед ними було дві порожні тарілки з рештками їжі, які мали свідчити, що вони сидять тут уже певний час. Недопита пляшка вина теж грала свою неприховану роль.