Та ось до ресторації увійшли ті, що за ними стежили, і зайняли вільний столик. У ту ж хвилину кельнер забрав брудні тарілки, а за мить поставив по тарілці печеної картоплі з ковбасками. То була ресторація невибаглива, для місцевих, страви тут готували прості й дешеві. Вино було смачне, і Олесь із батьком залюбки заливали ним свої нерви. Вони мовчали, не було сенсу починати тут якусь поважну розмову.
Перекусивши, подалися додому, де їх чекала приємна несподіванка — до них приєдналася мама, і на кухні запахло курячим росолом, свіжими огірками й кропом. А потім Олесь слухав довгу й детальну оповідь тата про ту неймовірну розмову. Професор перетворився на принаду.
— Дивує мене одна річ... — сказав Курилас. — Звідки полковник довідався про ваші родимки? Я з мамою розмовляв про них на балконі та ще й пошепки.
— Очевидно й там вони встановили прослуховування.
— Мабуть, так. Втекли ми вчасно.
Тепер Олесь ламав собі голову, яким чином попередити Арету. Вона ні за що не повинна втрапити в пастку. Хоча, якщо вона так вміло ховається, то вже й так розуміє, що мусить бути обережна.
Олеся й далі гнітила туга за нею. Хотілося її знову бачити й розмовляти з нею. Олесь сновигав вулицями в надії, що вдасться її десь помітити. За ним хвостів не було, і він чувся безпечним, однак час від часу перевіряв. На щастя, у Кракові є чимало малесеньких вуличок, де за дня можна не зустріти жодної живої душі, особливо там, звідки були виселені євреї. Тоді навіть не треба озиратися — просто чимчикуєш собі бруківкою і вслухаєшся у звуки, які можуть вигулькнути позаду. Але ні, ніхто не вигулькував. Та й Арета не з’являлася.
У редакції Олеся знову перестрів Клаус і допитувався про неї. Олесь здивувався:
— Не розумію, чому ви мене питаєте? Я з нею ледве знайомий.
— Я всіх питаю, — відрізав цензор і пішов, розмахуючи сувоями щойно видрукованих версток.
Косач теж звернувся до Олеся з тим самим.
— Холєра! Всі її шукають! Забембали! — потім глянув на Олеся прискіпливо, мовби намагався прочитати його думки і додав: — Але ж ти теж не знаєш, куди вона поділася?
— Не знаю. І повір мені — це мене мало цікавить.
— Ов! Так скоро охолов?
— Ні, я ніколи не палився до неї, вона доволі зимна, якщо ти не помітив.
— Ах, так... справді зимна. Але її ж розшукують не через те, що вона гаряча або зимна. Вона раптом стала потрібна і Клаусові, і Освальдові, і Карлові Аріо, який ледь не щодня приходить до редакції і нишпорить. На щастя, він уже мусить їхати до Рівного. До речі, я бачив Ольжича і в нього питав про Арету.
— О, і ти, Бруте! — засміявся Олесь.
— Так, я знаю, що й ти був у нього, — він вийняв цигарничку і закурив. — Тому не кажи, що вона тобі байдужа.
— Я був у нього лише з тієї причини, що нею цікавився Клаус і змусив мене намалювати її портрет. Я подумав, що їй, мабуть, не варто зараз з’являтися в редакції.
— Чому? Бо, можливо, вона жидівка?
— Хто сказав, що вона жидівка?
— Ніхто. Але такі висновки насуваються. Ти ж знаєш, що зараз у гетто робиться. Їх вивозять, вивозять і вивозять. Але не до Палестини, як на твоїй карикатурі. Арета недарма ховається. Та це до пори, до часу. Скільки можна ховатися? Тут кожен камінь готовий тебе видати німцям. То хіба десь утекти на село. Я міг би їй виготовити відповідні папери. Передай, коли побачиш.
— Гаразд, передам... якщо побачу.
Вони попрощались, Олесь вийшов на вулицю. Починало смеркати, але бажання йти додому не було. Батько цілими днями писав: до обіду в науковій бібліотеці, по обіді вдома. Ні, він не займався тим, що йому доручили люди з Аненербе. Він писав працю про історію хрестових походів і участь у них галичан. Якраз наставало тихе липневе надвечір’я, він уже був удома, і Олесь не хотів йому заважати. «Мама, мабуть, зварила пшоняну кашу і заправила її смаженою цибулею та шкварками, — подумав він. — Бо торбина пшона і мішок цибулі — таким був мій останній гонорар. І я не нарікаю. Багато кому доводилося ще гірше». Ходили чутки, що на базарах уже торгували картопляним лушпинням, а газети попереджали, щоб уважніше приглядатися до оббілованих кролів, бо на їхньому місці можуть виявитися коти. Вчора в газеті було опубліковане оголошення: «Дві маленькі папужки, блакитна і помаранчева, вилетіли з клітки в середу, налякані неприємними звуками. Буду вдячний за зголошення». Тими неприємними звуками були постріли на Казімєжу, в районі гетто. Там знову виселяли євреїв. А дві папужки уже, мабуть, продані й перепродані, якщо їх ворони не задзьобали.
Олесь плентався без мети вуличками, очі безупинно шукали в перехожих її, лише її. Десь же вона повинна бути, він відчував фізично її присутність десь недалеко, десь за тим чи за отим рогом. Минаючи трамвай, він приглядався до освітлених шиб, зазирав у вітрини ресторацій і відчував роздратування через свою безпорадність. Чому вона так раптово зникла? Чому не залишила йому жодного знаку, що вона десь є, що небавом він її знову побачить? Але ні, він жодних знаків не помічав. Однак уперто продовжував блукати вечірніми вуличками, коли раптом почала сіятися мжичка. Щойно тоді подумав, що пора додому, і завернув на вуличку святого Яна. Голос, який вивів його з рівноваги і навіть трохи злякав, вигулькнув десь за спиною. Хтось невидимий промовив пошепки наказовим тоном:
— Не озирайтеся! — а за хвилю додав уже лагідніше: — Вітання від Арети. Йдіть до «Французького» готелю і чекайте біля входу.
Олесь від несподіванки похолов. Вона з’явилася? Вона не боїться? Йому зашуміло в голові, але слухняно пішов, та ні — не пішов, а погнав до готелю, який містився якраз на розі святого Яна і Піярської, яка тепер називалася Bestelstrasse. На партері у цьому чотириповерховому готелі була ресторація, але не для простих людей. До війни вона не тішилася особливою популярністю, бо відлякувала своїми цінами. Тепер туди навідувалися переважно німці.
«Що вона надумала? — пульсувало в Олесевій голові. — Хоче потрапити просто в осине гніздо? Чому вона вибрала саме таке місце зустрічі? Є ж стільки затишних місцинок... Зрештою, літо, можна було б зустрітися взагалі на березі Вісли».
Він зупинився біля входу й чекав під дашком. Його обволікував сумерк. Вулиці були порожні. Неподалік стояло кілька авт, очевидно, готельових гостей. З ресторації лунала тиха музика, дзенькало шкло і котився приглушений гомін. Чулася переважно німецька мова. Він глянув у вітрину на своє відображення. На ньому була біла сорочка, чорні штани і чорні мешти. Все чисте й випрасуване. Єдине, що він мав трішки закочені рукава. Швиденько їх відкотив і застібнув. Також застібнув ґудзика на сорочці. Не франт, але й не волоцюга.
Зоддалік почулося хуркотіння мотору. До готелю підкочував чорний блискучий кабріолет. У кабріолеті під козирком, який захищав від дощу, сиділа краля в модному червоному капелюшку з вуалькою, що затуляла її очі, в пальцях вона тримала цигарку на довгому мундштуку. Кабріолет підкотився до входу. Водій поквапився розгорнути парасолю. Краля в розкішній червоній сукні до п’ят вийшла з авта і зробила кілька коротких делікатних кроків. Водій з парасолею чапав за нею. Її великі червоні вуста мусили належати комусь із вищих сфер. Світле волосся спадало густими кучерями на плечі.
Розділ 77
Палеополі, листопад 2019. Бісмарк напивається через неможливість повернутися в Ормос, але в результаті прокидається в незнайомому місці з дахом над головою
В голові тиснуло. Мовби мозок напучнявів і намагався розсунути череп. Олегові спочатку здавалося, що все це відбувається уві сні, що це звичайний посталкогольний кошмар. Нерви, стрес, узо, а потім якась ціппора, одним словом намішав різного, напився, всі двадцять євро пішли в трубу. Точніше в горло. А коли стало зрозуміло, що він більше не має грошей, щоб платити за узо, хлопець-бармен усе ж пригостив за рахунок закладу чимось іншим, теж міцним, та вже не анісівкою. Пригостив і попросив забиратися. Настав час зачиняти снек-бар, а Бісмарк залишався єдиним відвідувачем. Олег намагався пояснити грекові, що йому нема куди йти. Що він застряг до ранку, до автобуса. В принципі, він готовий і просто залишитися на терасі, що виходила своїм дерев’яним парканчиком просто до краю дороги. Адже ж міг там всістися, покласти голову на стіл і задрімати. Але хлопець пояснив, що і терасу зачиняє. А як можна зачинити терасу, якщо у неї немає вікон, і через парканчик, висота якого ледве чи була більша ніж метр, перелізти міг кожен? Може, треба було попрощатись, зробити вигляд, що пішов, а потім повернутися на терасу і там лягти хоча б на підлозі. Все одно б він не замерз, це без сумніву. Особливо після такого коктейлю.