— Ти справді думаєш, що ти Пречиста Діва?
— Я діва, але не думаю, що Пречиста. Я тобі казала, що не знаю, хто я. Це все так непросто пояснити. Та я й сама для себе не можу пояснити. Ці знаки... молоко... видіння... Але все в страшному тумані, який дуже швидко розвіюється. Я Арета, а не Марія...
— Це твоє справжнє ім’я?
— Справжнє.
— Як тебе кликали в дитинстві?
— Так і кликали... Арета або Рута. Це ім’я доволі поширене в Галичині.
— Ти походиш з жидівської родини?
— Ні, мій тато був священником... Я рано осиротіла... виховувалася в монастирі.
— То от звідки у твоїх віршах біблійні мотиви?
— Можливо. Боже, як давно я нічого не писала... — вона вийняла з торбинки грубенький записник. — Візьми. Тут усі мої вірші. Збережи.
Олесь поклав записник біля себе, але не відважився при ній розгортати, бо хотілося її розпитувати і розпитувати, а все скидалося на те, що це їхня прощальна вечеря перед тривалою розлукою Не вірилося, що більше не побачаться, хоча вона поводилася саме так, як ті, що прощаються навіки.
— Не подобається мені твій настрій, — сказав Олесь.
Вона усміхнулася й простягнула йому залізного ключа.
— Це теж збережи.
— Що то за ключ? Від твого помешкання?
— Так. Але не в Кракові.
— А де?
— Під Києвом. Там, — вона кивнула на записник, — знайдеш, що з цим ключем робити. І ще ось, — вона простягнула папірець. — Тут адреса, куди ви з самого ранку переселитеся з батьками.
— За нашим будинком стежать.
— Я знаю. Але того ранку агента не буде.
— Куди він подінеться?
— Попливе Віслою, — усміхнулась вона. — А завтра опівночі вас чекатиме авто. До Відня приблизно чотириста кілометрів. За ніч доберетеся. Водій вас посадить у потяг. Твій тато віддасть водієві книгу Єноха, а він вручить вам квитки і кошти на проживання.
— Я... я не знаю, чи тато...
— Вона вже йому не потрібна. Він же ж останнім часом тільки симулював, що заглибився в дослідження, коли зрозумів усю небезпеку того, що від нього вимагали.
— І це тобі відомо. Добре. А ти?
— Я вас потім наздожену.
— Коли?
Вона усміхнулася і продекламувала:
Розділ 79
Ормос, листопад 2019. Несподівано приходить смерть. І добре, якщо вона — не твоя
На черговому закруті дороги Олега занудило, але він з останніх сил себе стримав. Тепер на язик повернувся смак останнього випитого вчора напою, правильну назву якого він не знав. Вітерець бив в обличчя, змушував мружити очі. Надто, що в ліве залетіла чи то мошка, чи то піщинка, і хотілося витягнути її, але ж треба було міцно триматися обома руками за старого, що сидів попереду і упевнено керував моторолером. Так що доводилося терпіти. А моторолер раз у раз нахилявся то ліворуч, то праворуч, наче спортивний мотоцикл, підкоряючись вигинам дороги. Іноді старий гальмував, і тоді Бісмарк буцався чолом об його шолом. Сам Олег їхав без шолома, але про небезпеку не думав. Навпаки, виникло якесь дитяче почуття захищеності, немовби він був маленьким онуком цього старого за кермом і знав, що той захистить його від будь-якої небезпеки.
На ходу під монотонне торохтіння двигуна він згадував дивно незграбну розмову з археологом, що почалась після довгої і напруженої паузи. Сама ж пауза запанувала надовго, як тільки у відповідь на якісь чергові слова Польського англійською, Олег теж відповів англійською, але додав раптом «Георгію Георгійовичу».
Обличчя старого скам’яніло, глибоко запалі світло-блакитні очі нерухомо завмерли на співрозмовникові і, здалося, що він затамував подих.
— Хто ви? — запитав старий через кілька хвилин холодним, навіть крижаним голосом.
— Я знайомий вашої правнучки, Каті... — залопотів Олег. — У мене для вас від неї подарунок. І від ваших.
Наступна пауза виявилась коротшою за першу, але теж затяглася на хвилину.
— У них не було моєї справжньої адреси, — твердо сказав він, немов припер співрозмовника до стінки.
— Я сам знайшов, за фотографією... де ви на човні...
— За якою фотографією? Навіщо?
— Ну як, я теж археолог, — заговорив Олег, плутаючись у словах і подумки лаючись через свою недолугість. — Тільки не офіційний. Мені спочатку доручили розшукати ваші щоденники... з приводу розкопок у Софії.
— Хто доручив? — старий сердито нервував.
— Адік.
— Який ще Адік? Документи у вас якісь є?
— Паспорт, у кімнаті... Ми позавчора ходили з Елефтерією до вас додому, але вас не було...
— А її ви звідки знаєте? — ще більше здивувався старий.
— Мене до неї таксист поселив, коли я приїхав, щоб вас розшукати.
— Але навіщо вам мене розшукувати? Ви можете чітко і зрозуміло мені це пояснити?
— Ну, щоб запитати... З приводу розкопок під Софією. Я там теж копав.
— Під чиїм керівництвом?
— Під керівництвом Адіка.
— Та хто, чорт забирай, цей ваш Адік?
— Чорний археолог. Він узагалі з Одеси, але спеціально до Києва переїхав заради цієї могили. Я ще ваше листування з Клейнодами читав. Мені його Клейнод дав.
— Він що, ще живий?
— Ні, вже ні...
— У мене від вас болить голова. — Польський важко зітхнув. — Зараз приїдемо, ви принесете мені те, що передали мої, і відразу підете. Якщо я захочу, я вас знайду у Елефтерії.
— Я тут ще тільки два дні.
— Якщо за два дні не знайду, отже — не хочу.
І ось після такої розмови Олег міцно тримався руками за Польського, довіривши йому своє життя на час цього екстремального переїзду з Палеополі в Ормос на моторолері зі сто восьмирічним водієм, який навіть за місцевими правилами помітно перевищував дозволену швидкість.
Коли вони в’їхали в Ормос, сонце вже потихеньку хилилося до гори.
Бісмарк зліз з моторолера біля будинку Елефтерії і піднявся в кімнату. Насамперед поставив мобілку на зарядку, а потім ліг, щоб дати відпочити ногам та й усьому тілу від пригод минулої ночі і від «американських гірок», влаштованих йому дорогою в Ормос Георгієм Польським. Ліг і заснув, як убитий.
Коли прокинувся, мобілка вже зарядилася на сімдесят шість відсотків. Увімкнув. Перевірив час і тут ще раз прокинувся, тільки вже не тілом, а думками. Десять хвилин на дванадцяту. За вікном темінь. Майже ніч.
Поспішно закинувши на плечі наплічник з посилкою, листом і кинджалом із старовинним руків’ям, він тихенько спустився вниз і вийшов на вулицю. Об’ємний спів невидимого хору цвіркунів ударив у вуха. Жодних інших звуків. Ормос спав.
— Якщо він уже ліг, то прийду вранці, — вирішив на ходу Олег, намагаючись іти більш м’яким, беззвучним кроком.
Вікна в будинку Польського світились. Це заспокоїло Бісмарка.
Зайшовши у двір, він зупинився перед напівкруглим порогом, розрізаним жовтим лезом електричного світла, що пробивалось крізь ледь прочинені двері.
Незачинені двері насторожили Олега, але тут він згадав відсутність замка на дверях у кімнату і часто не замкнені вхідні двері до будинку Елефтерії. Мабуть, на цьому острові злочинність, як явище, була відсутня.
Він постукав, готуючись зайти, як тільки почує дозвіл господаря. Але замість голосу старого почув невиразний крик і шум, усередині щось упало. Заглянувши у коридор, пройшов швидким кроком далі. Метушливий шум став голоснішим, і на його тлі пролунав хрипкий невиразний зойк. У кімнаті, яку він недавно розглядав через вікно, хтось у темно-синій куртці і джинсах повалив старого на підлогу і, схоже, душив його. Археолог хрипів і намагався руками відштовхнути від себе нападника.