Переляканий Бісмарк скинув наплічник, витягнув з нього кинджал і, стрибнувши до нападника, вдарив його кинджалом у спину. Здалося, що той не відреагував, і тоді Бісмарк вдарив ще раз, після чого висмикнув лезо зі спини і розгублено впустив його, помітивши, що чоловік, який нависав над старим, валиться набік.
Чоловік у синій куртці застогнав і підібгав ноги. Потім перекинувся на спину і спробував вигнути спину. Його обличчя було заховане під балаклавою з тонкої сірої тканини.
Олег кинувся на допомогу старому. Той хрипів і простягав руки. Підняв його. Насилу посадив у крісло біля каміна. Побіг на кухню по воду.
— Холодно, — бурмотів Польський. — Запали коминок.
Бісмарк обернувся до каміна, закритого декоративною чавунною решіткою. Дров поруч з каміном не було.
— А що запалити? — запитав Олег господаря.
— На дворі, за рогом. Ліворуч. — З придихом пояснив Польський, показуючи на двері.
Вибіг. Повернувся з оберемком дров.
Хвилин через десять дрова загорілися від зім’ятого пакувального картону, який Бісмарк знайшов на кухні. Старий сидів блідий, переляканий, дихав не рівно. Він не зводив погляду з тіла з балаклавою на обличчі.
— Він мертвий? — запитав старий.
Бісмарк боязко стиснув пальцями зап’ястя нападника. Пульсу не відчув. Кивнув старому.
— Подивися, хто це. — попросив той.
Нахилившись до нападника, мовби той міг у будь-який момент ожити і стрибнути в атаку, Олег пальцями підчепив нижній край балаклави і задер її на чоло.
І його наче струмом ударило. На підлозі перед ним з розплющеними очима, зі здивованим виразом завмерлого обличчя лежав Адік.
— Ти його знаєш? — запитав Польський.
— Це Адік, — видихнув Бісмарк.
— Твій Адік? — здивувався старий.
— Не мій, просто Адік. — Відповів Олег трохи голосніше, мовби хотів підкреслити і силою голосу, що цей Адік — не його. — А що він від вас хотів?
— Золото тамплієрів, — на блідому обличчі Георгія Георгійовича з’явилася дивна, болісна посмішка. — Навіть якщо б я йому віддав, він би все одно не зміг би його вивезти звідси. Греки — не дурні. На в’їзд нікого не перевіряють, тільки на виїзд.
І раптом заторохтів різким репом мобільник. Старий здригнувся. Бісмарк глянув на вбитого. «Мобільна» музика лунала з його куртки або з кишені штанів.
— Вимкни! — Наказав старий, трохи підвівшись у кріслі.
Гарячі, складені пірамідкою, дрова в коминку розсипалися, відвернувши Олегову увагу. Він знову згріб їх докупи кочергою під реп мобільника. Тільки потім обережно витягнув джерело репу з кишені вбитого.
— Іов, — прочитав на екрані ім’я того, хто телефонував.
І рука затремтіла. Перевів погляд на Польського.
— Це Вавріков...
— Вавріков? — здивувався Польський. — Той Вавріков? Ану дай!
— Іов! — Прочитав старий, піднісши телефон до очей. — Чорт забирай, цей дурень ще живий! А ну натисни кнопку гучного зв’язку! — Подивився він на Бісмарка. — А то інакше я нічого не почую.
Олег натиснув.
— Ало, Адік? Ало? — через шум і тріск прорвався старечий голос.
— Ну що, Ігорчику, — Польський говорив просто в телефон, нахиливши голову. — Твій кілер промахнувся!
— Хто це? Хто, Адік, ти?
— Твій Адік щойно провалився в пекло, це Польський! — Голос старого став раптом грубим і загрозливим. — А я думав, що ти давно помер!
— З якого дива? Мені ще ста років нема. А де це ти?
— Не жартуй. Я там, куди ти відправив свого Адіка.
— Я його справді нікуди не відправляв. — Вавріков вочевидь намагався говорити якомога переконливіше, і його голос тремтів, чи то від віку, чи то від хвилювання. — Якщо це Адік, то він свою гру грає. Він мене кинув. Обікрав трохи і пропав. Я і дзвоню, бо бачу, що він раптом у мережі з’явився. А то вже місяць «поза зоною» був. А що з ним?
— Убитий при спробі вбити, — старий кинув погляд на Олега. — Лежить тут, мертвий. Вже нікому не заважає, але і твої слова підтвердити не зможе!
— Я тут достобіса ні до чого! — продовжив Вавріков. — Ти ж мене знаєш! Тим більше, що я вже поставлене завдання виконав. Знайшов альтернативне джерело. Так що мені від тебе взагалі нічого не треба. У мене тиск сто двадцять на вісімдесят, пульс сімдесят п’ять. І все це без твоєї допомоги. Без твоїх коштовних порошків. Клейноду твоя допомога теж не особливо допомогла...
— Але ж ти його пресував?
— Ну тоді це було актуально... а тепер немає потреби. Клянуся онуками!
— Не треба! Це небезпечно! Бог все чує!
— Я знаю, що кажу.
Старий раптом перевів погляд з телефону на Олега. Він уважно і задумливо дивився йому в очі і, здавалося, вже не прислухався до белькотні Ваврікова. Погляд старого опустився і завмер на персні, що був на мізинці його несподіваного рятівника. Він на мить примружився, а через пів хвилини опустив погляд на кинджал, що лежав на підлозі.
— Я телефон цей собі залишу, дорогий Іов, — зі знущальною ноткою в голосі промовив він голосно. — Якщо захочеш — зателефонуєш.
Старий простягнув телефон Бісмаркові.
— Вимкни!
Олег натиснув відбій.
— Ану дай мені кинджал. Тільки витри його. — Попросив старий.
Хлопець витер закривавлене лезо об Адікову куртку. Передав Польському.
— І перстень, — додав старий.
Неохоче, Олег стягнув перстень.
— Звідки у тебе?
— З могили, там, біля Софії. Яку ви вп’ятьох копали.
— Учотирьох, — поправив Олега Польський. — Іов не копав, він дивився.
— А чому ви його Іовом називаєте? Він же Ігор. І в телефоні у цього, — Бісмарк кивнув на убитого. — він, як Іов...
— Так він схиблений був на одному святому, який рівно сто років прожив і помер. Іов Почаївський. Все про нього знав і нам розповідав. Чути від гебіста розповіді про святого за радянських часів — це була ще та розвага. І не можна було зрозуміти, чи то він нас провокував, перевіряючи на релігійність, чи справді той святий так його зачепив.
— А може, Вавріков — нащадок того святого? — припустив Бісмарк.
— Нащадок святого — полковник КДБ? — Старий засміявся. — Ні. Справжній Іов народився в 1551-му, помер в 1651-му, дружини не було, дітей не було. Чернець. Звідки у нього нащадки?
— Ну, може, духовний нащадок.
— Ага, духовний! — Польський посміхнувся.
Старий опустив погляд на кинджал і перстень, які тримав у руках.
— Отже, ти хранитель Марії? — промовив повільно.
— Що? — не зрозумів Бісмарк.
— Я кажу, що ти — хранитель Марії і саме тому мене шукав?
Павза, що виникла після цих слів, схоже, не дратувала Польського. Він продовжував спокійно і уважно спостерігати за обличчям хлопця.
— Хранитель, це ніби як «брат»? — Нарешті промовив Олег невпевнено. — Я знаю одного, «брат» Коля. Він зараз Ріну охороняє. І Клейнод молодший, коли мені вашу посилку передавав, сказав, що я тепер її хранитель.
— Ось як, — видихнув старий. — Ти її розкривав?
Бісмарк похитав головою.
— Ні, — додав. — Я обіцяв не розкривати. Я її просвітив на рентгені. Там ключ.
— Правильно, — старий посміхнувся.
— А де замок і що за замком? — Обережно поцікавився Бісмарк.
— За замком — вирубана в камені печера-кімнатка, в якій перед тим, як піти в Київ на княжий двір, відпочивали хрестоносці, які привезли київському князю еліксир, тобто «молоко вічності», яким продовжували собі життя сильні світу того майже тисячу років тому. І в цій печері вони залишили свою супутницю, сподіваючись, що її ніхто там не знайде.
— А що це за «молоко вічності»? Білий порошок? — Чомусь Олегові здавалося, що старий зараз замовкне і більше ні слова не скаже.