— Ти що, на канапі спиш? — щиро здивувалася.
— Так, а що?
Вона гмукнула і несподівано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.
Гикавка минула разом з першим ковтком.
— Ти мене погодуєш? А то я щось зголодніла!
— Можу вермішель зварити! — запропонував Бісмарк. — І шпротний паштет є!
— Паштет залиш собі, — Ріна махнула рукою. — А вермішель звари! Це можна! Дитинство згадаю.
Олег мовчки пішов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.
— Отже, у тебе ще серйозних стосунків не було! — міркувала вона, жуючи вермішель і знову озираючись на канапу.
— Чому ти так думаєш?
— Ти знаєш, що дівчата бачать в канапі?
— Що?
— Розпусту і випадкові ночі!
— Ну я тут один живу, мені вистачає, — промовив Бісмарк. — Вона, до речі, не стара. Сам купував.
— Ага, — кивнула Ріна. — Була б у тебе подруга, змусила б ліжко купити.
— Та була, і не одна, — Олег знизав плечима. — І не змусили.
— Тому, що зрозуміли — ти їм не підходиш. Як і твоя канапа. Коньяку наллєш?
— А якщо в мене нема?
— Тоді у мене є, онде! — вона опустила погляд на шкіряний наплічник, що лежав на підлозі біля її ніг.
— Наллю, і в мене є, — промовив Олег.
Налив і їй, і собі.
— Здається, мене знову накриває, — в її голосі зазвучало занепокоєння.
— Що тебе накриває?
— Депресія, страх.
Вона вихилила чарку і запитально подивилася на господаря.
Він знову налив.
— Може, тобі потрібен психолог? — припустив Олег.
Ріна важко зітхнула, подивилася на свій манікюр і враз немов заново ожила.
— Ти що-небудь викопав? — запитала вона раптом, «вистріливши впритул» пильним поглядом в очі Бісмарку.
— Звідки ти знаєш? — Олег відчув острах.
— Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповідав.
Олегів переляк минув. Він дивився їй в очі і не бачив у них жодної небезпеки, тільки ознаки чи то меланхолії, чи то п’яної спроби зібрати в «пучок» розсіяну увагу.
— Можу показати, — обережно запропонував.
Думав, що ось у цей момент її очі спалахнуть, і погляд зміниться на спрямований і гострий. Але цього не сталося.
— Ну покажи, — вона знизала плечима.
Просто так показувати свою найціннішу знахідку, яка викликала в нього захоплення, людині, якій, здавалося, захоплення було не притаманне, не дуже хотілося. І Олегові спали на гадку менш цінні здобутки останнього часу: монети, медалі, іржавий револьвер.
Але показувати їй знахідки, що не мають вартості, теж не хотілося. Вона обов’язково гмукне і, чого доброго, почне над ним іронізувати.
— Гаразд, — в Олеговому голосі прозвучала рішучість. — Тільки ти нікому ні мур-мур. Зрозуміла?
З виразу Ріниного обличчя було видно, що її очікування зросли, відсунувши депресію і меланхолію на другий план. Вона кивнула.
Олег постарався якомога елегантніше нахилитися під письмовий стіл. Витягнув звідти літровий слоїк. Відніс на кухню, витягнув з розчину кислоти коштовну знахідку, промив її водою, протер кухонним рушником і повернувся до кімнати.
— Я його ще не повністю очистив, — простягнув їй сиґнет. — Тільки обережніше, я його в кислоті вимочую.
Її пальці при згадці про кислоту завмерли біля самого персня. Вона нахилила голову до його долоні.
— Які смішні! — промовила, роздивляючись печатку. — Удвох на одному коні. Вони що, геї? — На її обличчі з’явилася пустотлива посмішка. — А він дуже стародавній? — запитала вона після короткої паузи.
— Напевно.
— Ну, це ж чоловічий, — вимовила вона з жалем. — А жіночої каблучки не знаходив?
— Поки що ні, — признався Олег.
— Треба було глибше копати! — сказала вона. — Найцінніше і найкрасивіше — завжди глибше сховане.
Ріна знову глянула на канапу.
— Щось мені недобре, — зітхнула тужливо.
— Хочеш полежати?
— Якщо ти не проти.
Дівчина підняла ковдру і просто в джинсах і светрі вляглася на канапі й накрилася.
— Ти мене не буди, я сама прокинуся! — попросила.
Бісмарк очманіло випив коньяк і пішов разом з перснем на кухню. Трохи пізніше розстелив там на столику газету, розклав інструменти і знову взявся очищати. Правда, думки його постійно поверталися до канапи, на якій тепер мирно сопіла Ріна.
— Ну, ти мене здивував! — сказала вона вранці, попиваючи зварену Бісмарком каву.
— Чим же? — Олег розглядав її личко, що посвіжішало зі сну, і все ще мокре після душу волосся.
— На твоїй канапі дівчина, а ти навіть роздягнути її не спробував.
— Я ледачий, — відбувся він жартами. — Та й до сп’янілих дівчат я ставлюся з обережністю. Вони ж можуть протверезіти і написати в поліцію заяву про зґвалтування. До речі, здається, я тебе зараз уперше бачу тверезою! — на його обличчі виникла іронічна посмішка.
— Це ненадовго, — заспокоїла його Ріна. — Але все одно похвально. Бачу, ти позитивний. До речі, знаєш, в стародавньому Ірані діловий договір торговці обговорювали двічі: раз у п’яному стані і раз у тверезому. І якщо результат обговорення виявлявся однаковим, договір підписували. Ой, а що це у тебе на руці, — вона звернула увагу на його посинілий зап’ясток.
— Це ти мене схопила, там, у барі. Я ледве руку вирвав. Що, не пам’ятаєш? — здивувався Олег.
— Так? Ні, не пам’ятаю. Але зі мною буває. Взагалі я слабка, але іноді раптом мене накриває. Зненацька з’являється незрозуміла сила, і тоді я стаю іншою, не собою. Але не надовго. І мені це не подобається. Пробач, звичайно. У тебе другий ключ від квартири є? — цілком серйозно запитала Ріна.
Бісмарк сторопів і забарився з відповіддю.
— Якщо ні, на Львівській площі можна зробити копію, — продовжила вона після паузи.
— Десь був, — напружено видушив Олег.
— Мені просто поки що нема де жити, — призналася Ріна. — До себе повертатися не хочу, мене там все дратує. Ти ж не проти?
Для того, щоб кивнути у відповідь, Бісмарку знадобилася концентрація усієї сили волі. Проте вираз обличчя не зміг приховати сумнівів, що виникли в його думках.
— Ти не бійся, я прибиранням займатися не буду і твій порядок не порушу. — пообіцяла Ріна.
Розділ 8
«Хроніка лицаря Ольгерда... » про ту, що ховалася в печері
«До вечора ми сподівалися, не кваплячись, дістатися Єрусалима, але дорогою на нас напали сарацини і добряче пошарпали, ми мужньо відбивалися, та сили були недостатні. На щастя, нам трапилася печера, в яку ми всі сховалися разом із нашими гуцуликами, а ворог не мав до неї приступу, бо зустрічав його рій стріл. Зрозумівши, що так просто нас не дістати, сарацини розпочали облогу.
Нема що й казати — ми втратили наших мулів і опинилися в непростих умовах. На щастя, в печері зі стелі стікала крижана вода й текла кудись углиб, чути було, як вона з великої висоти скрапує на діл і відлунює. Отже, спрагу ми мали змогу тамувати, але харчів у нас не було, і на третій день всі добряче потерпали від голоду. Сарацини ж, мовби дратуючи нас, розбили табір навпроти печери, вполювали диких кіз і, розпаливши багаття, спокушали п’янким запахом смаженого м’яса.
Голод діймав нас так сильно, що дехто уже виколупував з-під каміння жуків, стоног і хробаків, а окремі відчайдухи поривалися кинутися в атаку і покласти голови в бою, аніж померти з голоду. Князь їх стримував, переконуючи, що милостивий Господь не дасть своїх воїнів на поталу. І сталося за його словами: несподівано брат Лука звістив нас про свою дивовижну знахідку. Ми поквапилися на його оклик і, присвічуючи скалками, побачили на стінах білий наліт, що скидався на іній. Брат Лука сказав, що спробував цей іній на смак, він виявився солодкавим, але не це його найбільше вразило, а те, що він відразу втратив почуття голоду, а натомість здобув почуття ситості. Тоді кожен із нас зішкрябав собі цей іній ножем і поклав на язик, і так само втратив почуття голоду, ба більше — нас раптом переповнили сили, а рани на очах стали затягуватися. Ми хоч зараз могли кинутися в бій, і дехто й справді вже добув меча, відчуваючи левину міць.