Вона слухала все це з вдячністю в очах, але жодним словом не підбадьорила, лише тепло усміхалася. Можливо, в її сумних очах навіть зблиснули сльози, бо вона хутко піднялася, прихопила торбинку і пішла до туалету.
Олесь дивився їй услід і йому здавалося, що зараз вона зникне, просто втече від нього, не бажаючи більше слухати його теревені. «З жінками так не можна, — раптом забринів у вухах голос Косача, — жінки не люблять тюхтіїв. Їм потрібна мужня залізна воля, тверда рука і владний голос». Але Арета повернулася. Її очі світилися, а в кутиках вуст грала усмішка.
Вона сіла, надпила вино і подивилася на Олеся розпроміненими очима, наче бачила його вперше, і до цього не було усіх тих розмов, які бриніли за цим столом. Але Олеся гнітило безліч питань.
— Скажи, — почав він, — Гітлер справді оволодів надприродними здібностями? Я про Вріл.
— Ти знову про це, — промовила вона сухо. — Та якщо так дуже хочеш знати, то ні, не оволодів. Але тобі не варто цим перейматися. В тебе інший клопіт. Щоб ти розумів... Від полковника Ваврика їм відомо, куди перед втечею на Захід завітали ми з твоїм батьком.
— Ти про кнайпу Сальомона?
— Так. Але він знає не все. Про те, що там була також я, він не знає. Сальомона вже арештувало гестапо і рано чи пізно привезуть сюди. Твій тато сказав тим з Аненербе, що ви лише удвох переходили кордон. Але нас було троє! І третьою була я. У вас нема часу на роздуми.
— Звідки тобі все це відомо? — не міг отямитися він від такої навали новин.
— Ну, ти ж знаєш, що я не лише поетеса? Я несу на собі цей хрест. За всіх, за всіх... — вона спорожнила келих і сказала, щоб він замовив ще пляшку.
— Ти впевнена? — перепитав Олесь. — Це не дешево.
— Не переживай. Сьогодні особливий день.
Він не зрозумів. У чому особливий? У тому, що вони нарешті зустрілися? Що перейшли на ти?
Вони надпочали третю пляшку червоного іспанського вина, коли Арета сказала:
— Наші стосунки зі світом повинні бути усталені перш за все на терені нашої душі. І цієї умови не можна порушити. Що б не діялося назовні, добре чи погане, наша душа залишається чистою, так само, як наша воля і віра, — вона хвильку помовчала і кивнула в бік примосту, на якому розташувалися музики. — А зараз ти підеш до банди і замовиш танґо «Та остання неділя», — вона простягнула йому п’ять райхсмарок. — А потім покинеш ресторацію.
— Без тебе? — обурився він. — Ні, я не піду. Після того всього, скільки я тебе шукав, думав про тебе, ти хочеш мене так швидко позбутися?
— Не сперечайся, — обірвала вона твердо. — Ти пригадуєш, що винен мені подарунок?.. Ну, от і настав той час. Тобі треба квапитися до батьків.
— А ти... що ти збираєшся тут робити?
— Я ще маю одну коротку зустріч. Але тебе тут не повинно бути. — Вона поманила його пальцем, і коли він нахилився до неї, думаючи, що вона хоче щось сказати, Арета поцілувала його у вуста, прошепотівши: — Не забувай мене.
То були її останні слова.
Розділ 81
Ормос, листопад 2019. Бісмарк везе із Андроса не тільки яскраві спогади
Величезний пором відштовхнувся від причалу і став з наростаючою швидкістю віддалятися від порту Гавріо. З верхньої палуби Олег спостерігав за двома пінистими вирами на воді, що діагонально розходилися в різні боки.
Тепер, коли пором вийшов з порту, відчуття зайвої величезності судна зникло. Це в порту «Golden Star Ferry» — «Пором золота зірка» — як хмарочос височів над пристанню, а тут — над безкраїм морем його розміри і масштабність маліли, і дух уже не захоплювала його висота.
Бісмарк стояв ще хвилин п’ять, проводжаючи поглядом портове містечко. Тримався за перила. Під ногами на залізній підлозі — торбинка і наплічник. Над головою — дим з корабельної труби. Від диму в носі терпкий запах згорілого дизельного палива.
Захотілося поміняти місце стояння на місце сидіння. І, вже достатньо надихавшись корабельним димом, Бісмарк з речами перебрався до каварні. Просторий заклад, заставлений коричневими стільцями і білими круглими столиками, не привертав уваги пасажирів, бо вони не були туристами. Все це була місцева публіка, що перепливала з одного острова на другий у сімейних або інших справах.
Олег сів подалі від бармена, що нудьгував за прилавком. Не хотів, щоб той міг роздивитись, що Елефтерія дала йому в дорогу. А Елефтерія йому вручила цілий пакет з кальцуньями, пластикову пляшку з домашнім узо, набагато ароматнішим, ніж у тавернах, пластикове горнятко маслин і порізану хлібину, посипану кунжутом. Олегові навіть здалося, що при прощанні в її очах зблиснули сльози. Наче він був найостаннішим постояльцем в її будинку, і тепер вона навічно залишалася одна.
До Гавріо Олег доїхав ранковим автобусом. Автобуси на острові суворо прив’язані до розкладу поромів — про це він довідався лише в останній день перебування. Цей останній день, як і остання ніч, що відзначилася несподіваною появою Адіка і несподіваною його смертю, перевернули Олегів світ, відрізавши йому шлях у звичне минуле, до звичного себе.
Напередодні він повернувся до будинку Елефтерії біля третьої ранку, залишивши старого археолога заснулого в кріслі біля коминка, залишивши вбитого Адіка на підлозі, вимкнувши світло і зачинивши за собою двері. Про що він думав, коли повертався? Та ні про що. Він просто йшов, машинально переставляючи ноги. Він боявся думати. Він відчував холод на кінчиках пальців, але не знав, звідки виникало таке дивне відчуття: зсередини чи від прохолодного нічного повітря?
Незамкнені двері до будинку Елефтерії відчинились легко, не рипнули, не видали його пізнього повернення. Тільки дерев’яні сходинки пискнули неголосно під ногами.
До світанку він лежав на ліжку, то дивлячись у стелю, то заплющуючи очі і намагаючись заснути.
Отямився від своєї напівдрімоти, коли Елефтерія без стукання принесла сніданок. Зустрівся з нею очима. Вона вказала поглядом, що може поставити каву і грецькі пиріжки з сиром на балконі. Він кивнув.
Цей ранок здавався йому гучнішим, ніж попередні. Раз у раз десь поруч занадто голосно проїжджали машини і мотоцикли. Зосередитися на сонці і на морі не вдавалося. Взагалі зібратися з думками не виходило, бо думки його тягнули в минулу ніч, а він туди повертатися не хотів.
Знову десь зовсім поруч з будинком заревів мотоцикл, і його рев став віддалятися.
«Все ж треба буде до нього зайти, — думав Бісмарк і вже в самій цій думці відчував небезпеку і підступ. — Не зараз, пізніше... А якщо він попросить мене заховати труп? Сам бо він ніяк не зможе!»
Знову стало страшно. Опинитися в грецькій в’язниці замість повернення додому? Ні, в жодному разі. Та й немає на острові в’язниці! Чомусь у цьому він був упевнений. А якщо ні, то значить в’язниця десь на материку. В Афінах або найближчому місті. І там, у тюрмі, його позбавлять не тільки свободи, але й сенсу життя, і сенсу цієї подорожі, в яку він так мріяв вирушити.
«А що я міг зробити по-іншому? — задумався Олег. — Просто відтягнути Адіка від старого, якого він душив? А якщо б у того був ніж або заточка, і тоді вже я б лежав на підлозі мертвим. І старий б теж. Ні, по-іншому не можна було. Та й не знав я, що це Адік. — Заспокоїти себе цими начебто логічними міркуваннями не вдавалося. — Може, треба було викликати поліцію? — Запитала інша думка. Бісмарк важко зітхнув, зробив ковток кави, заїв шматочком кальцуньї з сиром. — Тоді б теж я зараз сидів у поліції і давав свідчення. Сидів би і зараз, і через місяць. І ніхто б не носив мені передачі...»
— Epistolí pros esás! (Тобі передали лист!) — Прозвучало за спиною.