— Ось би навчитися бути таким беззвучним! — Бісмарк обернувся до Елефтерії і побачив у її простягнутій руці складений квадратиком папірець. Розгорнув.
«Об одинадцятій у таверні “Λιθοδομή”! Г. П.»
— Георгій Польський, — розшифрував ініціали Бісмарк і звернув погляд на грецьке слово. Воно здалося йому знайомим. Особливо третя буква — високе, горизонтально перекреслене «О»! Згадалася таверна на набережній. Авжеж, це та сама таверна, де йому наполегливо пропонували пообідати кальмарами.
Несподівана записка відвернула Бісмарка від убитого Адіка і від страху відповідальності. Може, старий скаже, що бере провину на себе? Якщо так, то завтра до півночі він буде в Києві після двох поромів і трьох літаків. І все! Більше жодної Греції, жодних островів! Ну, його на хрін!
Олег озирнувся. Елефтерії за спиною вже не було. Вона пішла так само беззвучно, як і прийшла. В очі вдарив сонячний зайчик. Бісмарк примружився, нахилився праворуч, знову розплющив очі. Погляд упав на золотий перстень на мізинці.
— Від нього? — подумав з сумнівом.
Знайомий бармен, побачивши на вході в таверну Олега, підняв руки, немов збирався його обійняти.
Олег вітально кивнув і пройшов до «свого» столика. Цього разу в таверні звучала німецька мова. За сусіднім столиком три літні туристки пили пиво і їли мусаку. Старий запізнювався.
Бармен, не питаючи, приніс каву і узо. Поцікавився англійською, чи не хоче Олег пообідати.
— Я чекаю знайомого, — відповів Бісмарк.
Польський з’явився хвилин через п’ять. Насамперед він обійнявся з барменом і тільки потім роззирнувся і, зупинивши погляд на Бісмаркові, стримано кивнув. Вони з барменом ще хвилини дві розмовляли грецькою. При цьому один раз старий вказав поглядом на Олега. Тільки потім підійшов і сів навпроти.
Джинси, джинсова сорочка і поверх неї коротка джинсова курточка при сивій шевелюрі і бороді робили Георгія Польського схожим на старого хіпі. Обличчя його знову здалося Бісмаркові блідим. Воно і минулої ночі було таким. Але в блакитних, глибоко впалих очах світилася енергія, була присутня сила.
— Він мені казав, що вас не знає! — незадоволеним голосом вимовив Олег, кивнувши на офіціанта.
— Це острів, — пояснив Польський. — Тут прийнято захищати своїх від чужих! Він мені щойно сказав, що ти мене розшукував. Я сюди не часто заходжу.
Старий поліз рукою за пазуху і витяг звідти щось загорнуте в газету. Поклав на стіл і присунув до Бісмарка.
— Ти у мене забув, — пояснив. — Забери!
— Кинджал, — зрозумів Олег.
Опустив його в наплічник біля ніг.
— А що ви з ним будете робити? — прошепотів, нахилившись над столиком.
— Тут прийнято захищати своїх від чужих, — повторив археолог. — Не турбуйся! Я тобі інше хотів показати. Дай-но свій перстень.
Олег напружився. Але все ж зняв його з пальця і простягнув співрозмовникові.
Старий, озброївшись лупою на елегантній бронзовій ручці, обстежив перстень, потім простягнув його разом з лупою Олегові.
— Подивися уважно, — на його обличчі з’явилася хитра, мудра посмішка.
Бісмарк, що вже багато разів розглядав цей перстень, зокрема і через лупу, без особливого ентузіазму знову втупився на збільшені деталі символу на печатці.
— Ти бачиш, що їх троє? — запитав старий.
Бісмарк заперечливо похитав головою.
— Ні, їх двоє, — промовив неголосно. — Я вже розглядав...
— Їх троє! — наполягав Польський. — Придивися уважніше! Два лицарі-хранителі і між ними — захищена Марія. Її майже не видно, тільки верхівка голови і чобітки. Але чобітки ти за виграшки можеш розглянути на руків’ї кинджала. Там набагато краще видно.
Бармен опустив перед старим каву і узо.
— Efcharistó! (Дякую!) — старий на мить підняв погляд на бармена.
— Ну і що? — запитав Бісмарк, коли вони знову залишилися удвох.
— Той, хто надів цей перстень і взяв з собою кинджал, стає одним з цих двох. — Польський кивнув на перстень.
Бісмарк повернув перстень на палець, сховав руку під столом.
— А що це за ГО «Інститут-архів»? — Запитав несподівано. — І навіщо ви переводили гроші колишнім колегам?
Старий відкинувся на спинку стільця, потім знову нахилився вперед, навис над столиком.
— Хотів допомогти їм і спадкоємцям. Поки були гроші. А звідки ти знаєш?
— Ріна, яка Марія, займається чорною бухгалтерією. Я у неї знайшов папери вашого «Інституту-архіву»...
Старий задумався.
— Якщо Вавріков розповідав їй, що він товариш її батьків, то залучення її в чорну бухгалтерію — теж його рук справа, — промовив Польський. — Чорне легше контролювати, ніж біле. А відкрити ГО мені порадив мій онук від першого шлюбу. Він живе в Ізраїлі. Він там один з найкращих фінансистів і програмістів. Хтось із його київських друзів допоміг зареєструвати ГО, а нещодавно його ліквідували. Зайві гроші у мене закінчилися. Залишилося тільки на своє життя.
Протяжний гудок порома змусив Бісмарка відволіктися від спогадів про вчорашній день, і він, повернувши голову, побачив за шкляною стіною корабельної каварні порт острова Тіноса. Пасажири, що сиділи поруч і теж пікнікували принесеними з собою запасами, так само під сумним поглядом корабельного бармена, стали прибирати харчі назад у торбинки.
Олег, роззирнувшись, нахилився до торбинки і, витягнувши звідти кинджал, уважно подивився на руків’я. Тепер, коли Польський показав йому, що на коні сидять не двоє, а троє, він дійсно побачив її, «захищену Марію».
В голові не вкладалося, як це він не помітив її сам?! Адже він стільки разів розглядав і перстень, і руків’я!
Сховавши кинджал на місце, Бісмарк закрутив напівпорожню пластикову пляшку з узо. Опустив її в наплічник. Усі кальцуньї він уже з’їв. На другий пором закуски не залишалося, але це Олега не засмучувало. Його перебування на Андросі виявилося суперекономним, і тепер він міг собі дозволити не тільки закуску в каварні, а й випивку, якщо подарованої Елефтерією не вистачить до Міконоса.
Розділ 82
Краків, липень 1941. Останнє краківське танґо завершується несподіваним акордом
Олесь, злегка заточуючись чи то від вина, чи то від куди п’янкішого поцілунку, піднявся з-за столу, пішов до музиків і замовив танґо, вимовляючи не без зусиль, спричинених хмелем, його польську назву. Вони засміялися з тієї вимови, прийняли гонорар, і відразу ж залою полинула ця неймовірно настроєва мелодія, яка так пасувала до їхньої розлуки. Він ішов до виходу, а відвідувачі за столиками заворушилися, стали підніматися парами, виходити на середину зали і гойдатися в ритмі музики.
Швейцар вклонився і відчинив перед ним двері, він вийшов на вулицю, що відразу огорнула прохолодою і свіжим вогким повітрям, пройшов кілька кроків і зупинився. Якась сила його стримала. Не міг одійти просто так. Повинен був довідатися, що буде далі, задля чого вона залишилася. А, може, задля кого?
«Підозрюю, що саме ця обставина найбільше мене хвилювала: мене мучили ревнощі, а ще допікала образа, — згадував пізніше Олесь. — Її не цікавили мої почуття, мої страждання і сонні марення, вона хотіла залишитися в моїх спогадах саме такою — зимною і неприступною, аби я не мав за ким жалкувати, якщо нас чекатиме довга розлука. Але був ще той поцілунок, перший і останній, який я носитиму в пам’яті своїх вуст. Як довго? Цього вона мені не підказала».
Він став на протилежному боці вулиці й дивився у простору яскраву шибу. Дощик ледь-ледь моросив, стікав йому по обличчю, по шиї, але це було приємно, він відчував, як поволі тверезіє, і з жадібністю ковтав п’янке повітря, не зводячи очей з Арети. Побачив, як вона встала з-за столу, труснула рішуче кучерями і рушила туди, де сиділа група вищих офіцерів. Всі вони повернули голови у її бік і милувалися плавною ходою. Висока й струнка, вона йшла, вабливо всміхаючись і дивлячись на когось із них. Та ось вона зупинилася і простягнула руку, мовби для поцілунку тому військовому, який був її запросив раніше до танцю. Той зірвався з місця, поцілував руку і повів на середину зали під заздрісні погляди своїх кумплів — вони щось підбадьорливе гукали і плескали в долоні.