— А де Ріна? — поцікавився Олег.
— Ну, я не сторож сестрі своїй... і не буду з нею битися, — після недовгої павзи знехотя відповів Коля. — Я намагався не пустити її, але вона знесла мене з дороги одним ударом...
— Ого! І давно це було?
— Години три тому.
— А куди вона пішла?
— Не знаю. Вона щось плела про те, що світові загрожує небезпека. І що їй кудись конче потрібно йти. Когось попередити. Вона одяглася. Я забіг наперед, спробував зупинити і ось. — Він торкнувся пальцем синця.
— Але ж майже ніч, — Бісмарк підійшов до балконних дверей. — Треба її знайти.
— Добре, я піду. — легко погодився Коля.
— Іди! — погодився Олег.
Залишившись один, Олег дістав з шафки чорний пакет з посилкою, отриманою на зберігання від Клейнода. Виклав його на кухонний столик. Оглянув з усіх боків. Раптом Бісмаркові перехотілося відкривати цю посилку. Якщо вона лежала запакованою півсторіччя, чому б її не залишити недоторканою ще на півсторіччя? Він розумів, що всі ці дурниці лізуть у голову через втому, через бажання всіх послати подалі і лягти спати.
Але, рішуче взявши ніж для хліба, надрізав бічний шов і пальцями став розтягувати стару тканину. На стіл посипався розкришений сургуч. Під сірою старою тканиною виявився щільний паперовий пакунок, теж перетягнутий мотузкою. Газетний папір уже вижовк. Від назви газети «Правда» повіяло стародавньою вічністю. Олег випростав її, щоб перевірити дату: 25 квітня 1971 року.
Далі розгортав пакунок рішучіше, розриваючи паперовий сувій, поки з нього не вивалився важкий чорний ключ. Про всяк випадок, відклавши ключ набік, обстежив пожмакані клапті газет. Серед них була також складена вчетверо газетна вирізка.
Вона зацікавила Бісмарка.
«У мальовничому урочищі Церковщина, розташованому в кленово-буковому лісі поруч з Києвом, відкрився новий санаторій Міністерства внутрішніх справ СРСР з широким комплексом лікувальних послуг. Крім відділення грязелікування і фізіотерапії в санаторії вперше буде проводитися лікування електричним світлом. Кілька видів підводного масажу допоможуть швидко стати на ноги тим, хто страждає від хворих суглобів. У давні часи цей ліс належав церковникам з Печерської Лаври, але вже з 1922 року він став приносити користь нашому соціалістичному суспільству. У 1922 році тут запрацювала виправна колонія для малолітніх злочинців, що дала тисячам своїх вихованців путівку в чесне доросле життя».
Дочитувати акуратно вирізану статтю Бісмарк не став. Тільки глянув на сіру «зернисту» фотографію приземистої двоповерхової будівлі. Взяв до рук важкий ключ. Сховав до шухляди. Пакувальний папір запхав у відро для сміття під мийкою. Перевірив час. Майже половина першої ночі.
Знову стало хилити на сон, але тут у голові виникло питання: а де спати? На чому? Зараз Коля приведе додому Ріну. Її треба буде покласти на канапу. Теоретично Олег може теж влягтися на свою половину канапи під іншу ковдру. Але тоді де ляже «брат» Коля? А до речі, де він спав?
Бісмарк повернувся до кімнати. Ковдра, якою він накривався до від’їзду, згорнутою лежала на підлозі. Мабуть, Коля її використовував замість матраца.
— От херня! — подумав Бісмарк.
У коридорі грюкнули двері. «Брат» Коля повернувся сам.
— Я не знаю, де її шукати, — він знизавши плечима. — Обійшов найближчі двори. Ресторани вже зачинилися...
— «Арома-кава» на ЯрВалу працює всю ніч, — повчальним тоном повідомив йому Олег. — На Золотих воротах теж.
— Ну, а що вона буде робити в каварні, де не наливають? — слушно зауважив Коля.
Він роззувся і пішов до кімнати ходою господаря. Сів діловито за стіл, зрушив комп’ютерну мишку праворуч і обидва монітори, що стояли перед ним, засвітилися. І на небесно-блакитному тлі на обох моніторах з’явився знайомий Бісмаркові символ. Достоту такий, який був на печатці його персня і на руків’ї кинджала, що успішно побував у Греції і зіграв страшну, ще повністю не усвідомлену самим Олегом, роль в Адіковій долі.
— Звідки це у тебе? — вирвалося у Бісмарка.
— Що? — Обернувся Коля.
Після кивка Олега, він повернув погляд на монітори.
— Так пожартував хтось, нешкідливий вірус-заставка. Я намагався його прибрати, не прибирається. Антивіруси його не бачать.
— І давно він з’явився?
— Місяців п’ять тому.
Бісмарк задумався.
— До того, як ти познайомився з Ріною чи після? — Запитав через хвилину.
— Наче після! — Коля замислився. — Так, одразу після того, як познайомились.
Олег кивнув. Йому здалося, ніби він починає щось розуміти.
— А це справді тільки заставка?
— Ну, а що це може бути? Як софт — воно при скануванні не ловиться. Навіть як файл не ловиться.
— Тобто, цю штуку придумав реально крутий хакер? — На Олегових губах з’явилася саркастична посмішка.
Коля її помітив і взяв на свій карб.
— Ну я ж не хакер! Я просто айтішник! І, до речі, не з останніх!
— А ти по ній клацав?
— А навіщо? — «Брат» Коля знизав плечима. — Хто ж клацає просто по заставці?
— Що, і не пробував?
Коля навів мишкою курсор на коня з лицарями. Раз клацнув — клацання пролунало в тиші кімнати знущально, адже на моніторі нічого не сталося.
— А якщо двічі?
Коля клацнув двічі і, обернувшись, глянув на Бісмарка, як на ідіота.
— А тричі?
Пролунало потрійне клацання. Коля продовжував іронічно витріщатися в очі Олегові. А Олег дивився на монітори, з яких зник знайомий символ, і замість нього з’явилася в двох примірниках горизонтальна світла плашка, що повільно заповнювалась смарагдовим кольором.
— Щось вантажиться, — кивнув на монітори Бісмарк.
— Ні фіга собі! — злякався Коля. — Цього не може бути! У мене ж супер-фільтр!
Він кілька разів ударив пальцями по клавішах. Пошукав на екрані курсор мишки. Потім просто відкинувся на спинку стільця. Завмер.
— Це просто піпець якийсь! Не реагує! — Сказав похмуро, як на похороні.
— Добре, піду сам пошукаю Ріну, — діловитим тоном повідомив Олег. — А ти спробуй зі своїм залізом розібратися!
Розділ 84
Краків, липень 1941. Постріл Арети запускає ланцюжок передбачених подій, від яких не всім вдасться порятуватися
Тато і мама не надто пручалися, коли Олесь сповістив, що мусять тікати. Дорогою він обіцяв їм усе пояснити, а тим часом хутенько пакував усе своє невибагливе майно. В професора теж того добра було небагато, лише мама, яка привезла з села купу смаколиків, ніяк не могла визначитися, що брати, а чого не варто.
Вночі через ту збиранину вони мало що спали, а вранці вийшли тихенько з будинку. Зсередини браму можна було відчинити без допомоги сторожа, Олесь намагався не робити галасу. Нехай думає, що вони вдома.
Вулиці були порожні, ніхто за будинком не стежив, у калюжах купалися горобці й голосно цвірінькали. Вони сіли до трамваю і поїхали на Варшавське передмістя. За їхньою новою адресою виявився невеличкий будиночок, оточений садом. Коли вони відчинили фіртку і увійшли на подвір’я, назустріч їм вибіг маленький песик і весело задзявкав. У вікні мигнула фіранка, а за хвилю їх зустріла старша пані. Олесь назвався, вона кивнула і повела за собою до хати.
— Можете розташуватися у цім покою, — вказала вона на вітальню. — Тут маєте канапу, відпочивайте. Для пана професора є стіл. Сніданок за пів години.
Олесева мама намагалася пояснити, що вони вже перекусили, але господиня не хотіла нічого чути і зникла на кухні. Проте Олесь чувся, як на голках. Його тягнуло до міста, він конче мусив довідатися, що з Аретою. Тому відразу після сніданку поквапився до редакції. Це було єдине доступне місце, куди могла надійти детальніша інформація.
Там гуло, як у вулику. Всі обговорювали вчорашній замах. Тільки й чулося: «Оберштурмбанфюрер Кессель! Оберштурмбанфюрер Кессель!» Редактор метушився і розкидав накази наліво й направо.
— Мірка! — гукав на всю горлянку. — Пиши колонку!