Косач з подивом глянув на Олеся й закурив. Запанувала мовчанка. Олесь терпляче чекав. Нарешті він промовив:
— Ти ж знаєш, що я письменник. А письменникові потрібно вивчати життя. Якщо буде нагода спуститися до пекла, я спущуся. Завдяки цьому товариству я мав змогу дістатися до цікавих книжок, яких би поза товариством ніколи не роздобув.
— Отже, ти знаєш, що «Вріл» розшукує Діву, яка володіє енергією Вріл.
— Ну, знаю. Це скандинавська легенда.
— Це не легенда, — відповів Олесь Аретиними словами. — Це Арета.
— Що? Арета? — він виразно отетерів. — Звідки ти знаєш?
Олесь розповів, що йому переказав тато про зустріч з Вальтером. Косач не міг отямитися.
— Але чому ти мені про це розповів?
— Щоб ти дав знати товариству. Можливо, вони її визволять. Інакше вона потрапить у Аненербе й до Гітлера.
Косач наморщив чоло і, перш ніж розпалив наступну цигарку, зламав кілька сірників.
— Це буде непросто. Особливо, якщо вони вже розкопали, хто вона така.
До кнайпи забіг хлопчина, який розносив газети. Він підскочив до них і стривожено зашепотів:
— Облава! Редакцію оточили. Ціла зграя гестапівців. Нікого не випускають, все перевертають і всіх допитують.
— Через Арету?
— Ага.
— А як тобі вдалося висмикнутися?
— Я вискочив у вікно в кльозеті.
— Ну, тудою хіба ти один і міг пролізти.
Хлопець побіг далі. Косач знизав плечима.
— Ну, тепер не знаю, чи щось удасться. Та й саме час мені вертатися до Берліна.
Вони розпрощалися і вийшли кожен окремо. З дверей кнайпи було видно вхід до редакції, біля якого стояла варта, а неподалік дві машини. З вікон долинав галас. Тримаючись муру, Олесь рушив у напрямку Ринку. Повертаючи на бічну вуличку, почув тихий голос:
— Пане Ольцю! Пане Ольцю! — Його наздогнав захеканий сторож з камениці на Флоріянській. — Я тут вас уже з годину пантрую. Хотів зайти до редакції, щоб попередити вас, але бачу, що ніц не вийде.
— А що трапилося?
— Відійдімо подалі від біди, — сторож був добряче наляканий. Вони звернули ще на одну бічну вуличку і зупинилися в тіні акацій. — Годину тому увірвалися до мене тоті збуї.
— Які збуї?
— Гестапо! Влетіли, як навіжені... — він важко дихав і хрипів. — Запитали, чи Куриласи вдома. Я не знав, що казати. Бо не бачив, аби ви виходили. А перед тим приходив ваш колєга, показав ключа і сказав, що переносить до вас свої речі. А я й далі думав, що ви всі вдома. То я так і кажу, що не бачив, аби виходили. Тоді вони погнали нагору. Потім чую: бах! бах! А відтак вони збігли сходами на діл. Один з них вдарив мені кулаком в груди і закричав: «Чого брешеш? Старого нема!» Я кажу: «Прошу пана, я міг не помітити, як він вийшов. Я б сказав»... Тоді вони забралися, а я піднявся нагору. Гестапо чи не гестапо, а я мушу мельдувати на поліцію. Заходжу до вашого помешкання, а там лежить той ваш товариш. Неживий. Либонь, вони гадали, що застрелили вас, нє? Я давно підозрював, що ви щось із підпіллям маєте.
Олесь отерп. Бідний Дан!
— Господи! — промовив у розпачі.
— Так, страшна біда... Такий молодий. А я тоді погнав вас шукати, щоб попередити. Мусите тікати і до нас ані ногою.
— Так, дякую, — сказав Олесь. — Ми з батьками вийшли дуже рано. Не хотілося вас будити.
— То ви вже туди не вернетеся?
— Ні.
— Гаразд. Не переживайте, я вас не видам. Ну, бережи вас Бог!
Сторож перехрестив його й рушив додому.
Опівночі їх уже чекав чорний Opel Kapitän. Батьки заскочили на заднє сидіння, Олесь сів біля водія, й авто миттєво рушило.
— Це для вас було неабияким потрясінням, чи не так? — озвався водій, коли вони виїхали за межі міста.
Олесь не знав, що відповісти, не знав, наскільки той занурений у справу, і запитав, стримуючи хвилювання:
— Що ви маєте на увазі?
— Можете не шифруватися. Я свій. То ж я Арету підвозив у кабріолеті й ніс за нею парасолю. Звісно, на таких, як я, уваги не звертають.
— Так, я був геть прибитий... Я не сподівався, що вона щось таке вчинить. Але коли вийшов на вулицю, раптом мене осінило. І я кинувся назад, щоб зупинити її. Та вже було пізно.
— Зупинити її? — водій засміявся. — Її ніщо не зупинить. Вона нестримна. Вона б застрелила його навіть на ваших очах. Хоча й відчувала до вас велику симпатію. Вона вистрелила Кесселю в черево, і він ще трохи жив. Але єдиний хірург, який міг би його, можливо, врятувати, опинився того вечора під хатнім арештом. І то не в себе вдома.
— Хто його арештував?
— Наші.
— Наші — це хто?
— Польське і українське підпілля... А, до речі, мабуть, вам ще невідомо, що полковник Олег Ваврик так і не доїхав до Кракова.
— Що? — стрепенувся професор. — Що це означає?
— Авто, в якому його везли, розстріляли дорогою наші партизани.
Курилас кивнув головою і всміхнувся.
Вони їхали сільськими дорогами, дощ ущух, обабіч пропливали заспані села, десь вчувався крик півня. Хотілося дрімати. Зрештою, батьки так і зробили, звісивши голови на груди.
— Ви не знаєте часом, чому нас хотіли німці вбити? — запитав Олесь пошепки. — Сьогодні вони в моєму колишньому помешканні застрелили мого товариша, думаючи, що то я.
— Я чув. Гадаю, це пов’язано з загибеллю полковника Ваврика і тим, що Арета, яку вони вистежували, потрапила їм у руки. Потреба у вашій співпраці відпала. Впав наказ вас знищити.
— Я винен у його смерті.
— Не картайте себе. Ви не могли передбачити, що так станеться. Очевидно, те, над чим працював ваш батько, перестало для них бути актуальним. От вони й стали замітати сліди.
— Не розумію одного... — промовив Олесь. — Навіщо вона взяла мене туди... Попрощатися ми могли й деінде.
— Вона потребувала когось. Саму б її туди не пустили. Самотня жінка в ресторації скидається на повію. Ви були просто її кавалером.
— Вона бувала там не раз, її знали під іменем Ельза.
— Так, вона завше приходила у супроводі якогось німецького офіцера. Двоє з них уже мертві. Правда, їхні смерті були вміло обставлені так, що підозри на вбивство не виникло.
Це Олеся просто пригнітило. Він замовк, його серце калатало. За кілька хвилин отямився і запитав:
— Чому на цю акцію вона пішла сама? Чому її ніхто не страхував?
— То був її вибір. Крім того німці мали інформацію про те, що в ресторації відбудеться замах. Не знали тільки на кого, бо там зібралося багато поважних персон. Відповідно, щонайменше два столи були зайняті есесівцями, які повинні були стріляти за першої підозри. Пара закоханих голубоньків не викликала підозр. А ціла група підтримки була б провалена. Там у кишені за мною пляшка коньяку. Хильніть собі, щоб вас попустило, і теж задрімайте. Нам ще їхати і їхати.
Олесь слухняно ковтнув коньяку і за хвилю, провалюючись у сон, ще почув, як батько бурмоче:
— Вона завжди відроджується. Приносить сама себе в жертву і відроджується.
Розділ 87
Хутір Вільний, листопад 2019. Бісмарк, Коля і Ріна впираються в зачинені двері
З невидимого в темряві ночі неба полив дощ. Бісмарк, Коля і Ріна сиділи, понуро схиливши голови, на жорсткій і холодній дерев’яній лаві під дахом автобусної зупинки «Хутір Вільний».
— Сволота! — не міг заспокоїтися Олег. — «Я туди не поїду! Пройдетеся пішки, туди метрів двісті, не більше!» — Повторив він спеціально гугнявим голосом останні слова водія «Пежо». — «Пройдіться з речами і під дощем!» От же ж мудак сцикливий!
— Він нас злякався, — спокійно пояснив «брат» Коля. — Я б теж злякався, якби мене попросили відвезти вночі трьох пасажирів в нелюдне місце з поганою репутацією!