Коля підняв голову, подивився навколо.
— З якою репутацією? — обернувся до нього Олег.
— Та поки їхали, я тут про цю «чортівню», тобто Церковщину, в інтернеті прочитав! Тут регулярно людей блискавками вбиває! Причому здавна!
Дорога перед ними виникала тільки в фарах дуже рідкісних у цей час машин. Зараз машин не було. Шелестів дощ.
— А там що? — запитала сонно Ріна.
— Де? — перепитав Олег.
— Ну там, куди він нас не довіз?
— Санаторій, — кинув Коля.
Спалахнув екран смартфона, висвітлив йому обличчя.
— Санаторій поліції і парк з озерами. І ще церква.
— Санаторій? — Бісмарк підняв погляд на айтішника.
Задумався, згадав вирізану статтю про відкриття санаторію МВС на місці колишнього монастиря і колишньої колонії для малолітніх. Посміхнувся. Схоже, що вона лежала в посилці разом з ключем не дарма! Це був вказівник! Але приїхали вони сюди не через нього! Хоча теж через «вказівник», через інший, з дивної комп’ютерної гри.
— Може, ходімо? Чого тут сидіти? — рішуче запропонувала дівчина.
— Дощ, — промовив Коля. — Краще зачекати. Бо змокнемо.
Бісмарк підтримав його важким зітханням. На його плечі навалилася втома.
— У цьому має бути сенс, має бути логіка, — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. Просто думки прорвалися на язик.
— У чому? — поцікавився Коля.
— В тому, що ми сюди приїхали, — прокинувся Бісмарк. — Але ж ми поки не доїхали...
— Звісно, є сенс! — вставила Ріна. — Ми марнуємо час. Я відчуваю...
— Ти відчуваєш, як ми марнуємо час? — здивувався Коля. — Гаразд. Я поки що цього не чую, але можемо рушати.
— Без мене, — пробурчав Олег. — Терпіти не можу дощу!
Десь о четвертій Коля розбудив супутників, що задрімали.
— Закінчився! — Він тряс Олега за плече. — Дощ скінчився!
— Ну і що? — спросоння запитав Бісмарк.
— Ходімо, поки сухо!
Коля з важким наплічником на плечах і з торбинкою в руці вів їх за собою спочатку по придорожній стежці, а потім, коли вони повернули праворуч, під ногами з’явилася асфальтована дорога, що піднімалася вгору серед високих сосен і дубів.
— Швидше! Швидше! — підганяла їх Ріна, крокуючи за ними з вільними руками. Її речі ніс Бісмарк.
— Я спати хочу! — стогнала вона. — Мені погано!
— Скоро виспишся, — не обертаючись, спробував заспокоїти Олег.
Вони вийшли на територію санаторію, освітлену вуличними ліхтарями. Білі стіни центрального корпусу в темряві здавалися сірими. Жодне вікно в будівлі не світилося.
— Може, постукати? — запропонувала Ріна.
— Ні, це не тут, — не звертаючи на неї уваги відповів Коля, чиє нахилене обличчя знову освітлював увімкнений смартфон. — Але поруч. Близько. Нам туди!
І він повів їх геть від центрального санаторного корпусу в позбавлену ліхтарного освітлення темряву. Перед ними раптово виросла громадина церкви. Всі троє зупинилися, як укопані.
Знову спалахнув екран Коліного смартфона.
— Це десь тут! — Сказав він і, підхопивши з асфальту торбинку, пішов до лівого кута церкви.
Ріна поквапилася за ним. За спиною ойкнув, спіткнувшись, Олег. Вона зупинилась і озирнулась, думаючи, що він упав. Але Олег встояв.
Олег взяв її за руку. Потягнув за собою. Під ногами з’явилися сходи, що ведуть нагору. Кам’яні або бетонні — розібрати Бісмарк не міг.
— Є! — З темряви, звідкись зверху, долинув збуджений голос «брата» Колі.
— Що є? — піднімаючись до нього, крикнув Олег.
Коля посвітив мобільником на залізні двері, до яких вели сходи, і на приклеєне до них паперове оголошення, заховане від дощу і вогкості в прозорий файлик. На оголошенні великими цифрами був виписаний номер телефону.
— «Богослужіння в печерному храмі на честь прп. Феодосія Печерського, — читав уголос Коля, — відбуваються щосуботи 8:00 — 9:00 Ранкові молитви; 9:00 Божественна Літургія; 10:30 Заупокійна літія. З питань відвідування Печерного монастиря в інший час телефонуйте!»
У цей час телефон, яким Коля собі підсвічував, задзижчав дивним звуком. Він глянув на екран. Той несподівано яскраво засвітився зеленим кольором, і на його тлі в центрі з’явився знайомий золотий символ — той самий, що і на печатці стародавнього персня, і на руків’ї кинджала.
— Знову ця фігня! — вигукнув.
А символ тим часом пішов під зелений фон, розчинився. На його місці з’явився яскравий рядок тексту. Червоні літери на зеленому тлі читалися легко:
«Hurry up! Find the cave! You have six hours before you die!» («Поспішайте! Знайдіть печеру! До смерті залишилося шість годин!»)
Під написом знову виникли дві кнопки: червона і зелена.
— Ну це просто вищий пілотаж! — вирвалося в Колі, що раптово впав у дивний, нервовий захват. — Я про таке ніколи не чув!
— Про яке? — похмуро уточнив Олег.
— Ну щоб заразити грою всі гаджети так, щоб вона тривала, який би ти гаджет не взяв до рук!..
— Це не гра, — неголосно промовила Ріна. — Це провидіння.
Вона відсунула Колю від оголошення, взявся за клямку, потягнула щосили її на себе. Але двері не піддалася. Тоді вона взяла в Колі мобільника, нахилилася і підсвітила замкову щілину.
Олег теж нахилився і відразу зрозумів, що старовинний ключ, охоронцем якого він тепер був, до цього сучасного замка не пасує.
— Зателефонуйте за цим номером, — скомандувала Ріна.
Коля набрав номер, увімкнувши гучний зв’язок. У передранковій темряві і тиші дивно голосно зазвучали довгі гудки.
— Сплять! — роздратовано промовив Коля.
І раптом замість гудків озвався чоловічий баритон автовідповідача: «Я на молитві. Перетелефоную у вільний час. Залиште ваше повідомлення і номер телефону після гудка!»
Ріна і Коля знервовано перезирнулися. Пролунав гудок, після якого треба було залишити повідомлення. Бісмарк різко нахилився до телефону.
— Нас троє, ми з Ріною. Нам треба терміново потрапити всередину!
Короткі гудки повідомили про те, що автовідповідач вимкнувся.
Низько над їх головами пролетіла, голосно ляскаючи важкими крилами, сова.
Олегові здалося, що вона на льоту оглянула їх. А може, просто звернула увагу на Рінину яскраво-жовту куртку, яку в темряві було краще видно.
Ріна різко підняла голову, провела сову поглядом і загадково усміхнулася:
— Нас бачать! Вони знають, що ми вже тут!
Розділ 88
Епілог. Лісабон, липень 1941 — серпень 1942. Збіг, який назвати випадковим може тільки випадкова людина
У Відні професор Курилас розпрощався з книгою Єноха, водій посадив їх на потяг, і вони вирушили назустріч вільному світу. Громадяни генерал-губернаторства могли вільно пересуватися потягами через усю Європу, цим рідкісним привілеєм мали змогу скористатися й вони.
В Лісабоні Куриласи провели цілий рік, заки отримали візу до Америки. Лісабон жив тихим мирним життям, хоча й тут варто було пильнуватися, бо шмигали німецькі та совєтські агенти. До Лісабона тікали євреї, щоб теж вирушити до Америки, але проблеми з візами не вирішувалися настільки швидко, як їм би хотілося, їм доводилося спродувати все, що вони прихопили з собою в дорогу, щоб вижити, або сновигати в порту в пошуках підробітку. Під кінець того року гроші й у Куриласів закінчилися, Олесь почав заробляти тим, що малював портрети на площі Реставрадорес. Але це тривало недовго, бо несподівано до Лісабона приїхав водій, який віз їх до Відня. Він знову когось привіз і розповів про Аретину долю.
— Ми намагалися її визволити, але наші хлопці потрапили в засідку. Всі загинули. У в’язниці її підлікували, замкнули в окремій камері і незабаром збиралися вивезти до резиденції Адольфа Гітлера в Берґгоф. Ми мали в тюрмі свою агентку, котра повідомила нам, що Арета вимагає отруту. Ми не могли їй у цьому відмовити. Її знайшли мертвою.
— Де її поховали?
— Не було що ховати, — сказав водій. — Після переполоху, який зчинився разом із втечею нашої агентки, тіло зникло.