— Хто його міг викрасти?
— Невідомо. Принаймні ніхто з наших.
«Вріл»? — подумалося Олесеві.
— Когось із нашої редакції було арештовано? — запитав він.
— Ні. Обмежилися допитами. Клаус засвідчив, що її тривалий час не було, і ніхто з нею не контактував. Окрім вас. Але вони попервах мали певність, що то вас було вбито. Лише згодом з’ясували, що ви їм випорснули з рук. Рано чи пізно доберуться сюди. Мусите якнайскоріше покинути Ліссабон.
— А що там у Кракові?
— Ярий, Аріо і Бургардт виїхали в Україну. Більшість наших подалися до Києва переймати владу. Дехто вернувся до Львова, заснували і там газети. Краків вилюднів. Але ваша газета виходить.
— А як там Косач?
— Він зараз у Львові.
— Передайте при нагоді йому вітання.
Коли ми прощалися, він затримав мою долоню в своїй і сказав:
— Ви мусите про неї згадати... Напишіть про неї.
Олесь обіцяв. Він подякував і сказав:
— Я привіз професора Віденського університету мистецтв з дружиною і донькою. Вони теж збираються до Америки. Чи не могли б ви помогти їм знайти помешкання?
— Чому ні? В нашої господині доволі великий будинок. І днями звідти виселилася єврейська родина.
— Чудово. Я вас познайомлю.
Професор Себастян Бруннер виявився більш-менш ровесником Олесевого батька, його дружина теж не далеко відбігла від Олесевої мами, але ще була донька — приваблива рудавка з пишним кучерявим волоссям, що мала від сили двадцять років і називалася Андреа. Олесь повів їх до своєї господині, і вони без проблем поселилися по сусідству, а відтак законтактували і стали разом чекати на візу.
Одного дня Бруннер запросив Куриласів до ресторації на обід. Олесь сидів поруч з Андреа і запитав її, чому вони втекли з Відня. Вона розповіла, що її батька звільнили з університету через те, що він відмовився вносити корективи у свої лекції. Натомість його запросив університет у Філадельфії. Сама ж вона вивчає історію давньоєгипетського мистецтва і мріє відвідати Єгипет.
— Історія давньоєгипетського мистецтва — надто розлога тема, — сказав Олесь. — Ви, мабуть, маєте конкретніше зацікавлення?
Вона зиркнула на нього з дивною усмішкою і промовила:
— Я хочу зробити нові переклади давньоєгипетської поезії.
— Чим вас старі не задовольняють?
— Вони бездушні. Особливо ті, що написані від імені жінки. Або ж вірші на славу богам і богиням... Все надто сухо.
— То ви вже дали собі раду з ієрогліфами?
— Так, мені тато помагає. Ми разом переклали записки Аменхотепа Четвертого Ехнатона.
— Це там, де трапляються розмаїті зображення єгипетської богині Маа... — Він пригадав, що про неї була мова в хроніці Ольгерда. — Богиня Маа замолоду помирає, але щоразу відроджується...
— Так, це вона. Ви бачили її зображення?
Олесь хотів сказати, що бачив її живу, але стримався.
Після десерту Олесь із дівчиною вийшли прогулятися. Ресторація містилася на околиці субтропічного саду, з дерев привітно кричали папуги. За парком шумів хвилями океан, закутаний сизою імлою, яка кучерявилася, розповзалася і утворювала химерні образи.
— Ви не схожі на своїх батьків, — сказав Олесь.
— Це й не дивно, бо вони не мої рідні батьки. Я приймачка.
— А що сталося з вашими рідними батьками?
— Казали, що вони померли від тифу. Я їх не пригадую. — Тепер в її очах чаївся смуток. Та за мить її обличчя розпогодилося і вона запитала: — А чим займаєтеся ви?
— Я історик, як і мій тато, але ще малюю.
— Що саме малюєте?
— Донедавна працював у газеті й малював пропагандистські карикатури. На щастя, нарешті позбувся цього обов’язку. Мій тато пише історію хрестових походів за маловідомими джерелами. Я обіцяв йому робити ілюстрації.
— О! — зраділа вона. — Хрестові походи! Це так романтично. Що це за перстень у вас на руці?
Олесь зняв з пальця сиґнет з зображенням двох лицарів і Діви на коні й подав їй. Вона уважно його розглянула і повернула.
— Це копія, — сказав Олесь, — з персня одного хрестоносця.
— Ви цим сиґнетом запечатуєте листи? — запитала вона, сміючись.
— Ні, ще не доводилося. Хіба що вам писатиму.
— Якщо оселитеся у Філадельфії, не буде потреби. Можна буде телефонувати.
— Я ще не знаю, де ми оселимося.
— Зате я знаю. Мій тато обіцяв вашому татові, що поговорить про нього в університеті.
Щось у ній було таке, що приковувало Олесеву увагу. Її заразливий дзвінкий сміх, її погляд з-під вій і тиха задума на вустах... Але він усе ще перебував під враженням пережитого, тому всміхався через силу, не щиро. Вона це помітила.
— Ви, мабуть, пережили якусь трагедію.
Олесь кивнув.
— І це була любовна трагедія? — уточнила вона.
— Можна й так сказати.
— Що з нею сталося?
— Вона загинула.
— Я так і подумала.
— Чому?
— Бо живемо в такий страшний час, коли людям страшно розлучатися. Навпаки, люди тягнуться одні до одних. Тому й подумалося, що розлука, яку пережили ви, не проста. Але трагедії мають і позитивний бік, вони скріплюють дух, роблять нас міцнішими, твердішими.
Вони вийшли на берег океану. Імла поволі розвіялася, вдалині виднілися кораблі, які чи то пливли до порту, чи навпаки віддалялися. На дерев’яній терасі, що була накрита кольоровим наметом від сонця, увихалися кельнери.
— Може, й нам посидіти? — запропонувала Андреа.
— Гарна ідея, — погодився Олесь. — От тільки сьогодні мені не вдалося заробити достатню суму на посиденьки в ресторації.
— Не біда. Я додам, — усміхнулась вона.
Вони сиділи лише удвох, попивали шампанське і говорили про все на світі. Несподівано Олесь сказав:
— А хочете — я прочитаю вам її вірші.
— Тієї, що загинула? Як її звали?
— Арета...
— А-ре-та... — повторила вона. — Давньогрецька богиня мужності. Це справжнє її ім’я?
— Так, справжнє.
Олесь вийняв з кишені записник і став читати, перекладаючи німецькою. Рими, звісно, пропадали, тому читав переважно неримовані вірші. Андреа зачудовано слухала, а коли він відклав записник, промовила:
— Це щось дуже мені близьке. Таке враження, що я вже щось схоже чула. Інколи до нас прориваються дивні голоси, промовлені невідомо ким. З вами теж таке бувало? Несподівано чуєш якесь слово. Одне-однісіньке слово, яке нічого тобі не каже, але змушує тебе здригнутися і потім думати про нього.
— Я знаю одне таке слово, яке сидить у мені і не відпускає.
— Що це за слово?
— Вріл.
— Вріл... — повторила вона в задумі. — Дивне слово. Не уявляю, що воно означає.
— Я вам при нагоді розповім.
Розділ 89
Церківщина, листопад 2019. Ключ знаходить замок
— Обережно, нагніть голови! — скомандував молодий чернець.
Його м’який баритон дзвенів бадьорістю.
Вони хвилин п’ять спускалися вузькими підземними коридорами. Тепер Бісмарк, незважаючи на гучний туман у голові, розумів, чому їм сказали залишити речі нагорі. Добре, що хоч не на сходинках під дощем, а всередині, за залізними дверима, які монах, коли вони вже увійшли всередину, замкнув на замок.
Поки монах діставав з кишені чорного підрясника тоненькі свічки, поки роздавав їх, Олег встиг витягнути зі своєї торбинки старовинного ключа і сховати його у внутрішню кишеню куртки. Куртка відразу поважчала, а ключ став тепер тиснути на серце, на груди.
Рухомий вогник свічки висвітлював вузький простір між Бісмарком і спиною ченця, що йшов попереду. Чорні стіни вирізаних у скелі прадавніх коридорів іноді поблискували в світлі свічки своїми вогкими боками.
Олег озирнувся на ходу, подивився на обличчя дівчини, яка йшла слідом. Підсвічене свічкою в її руці, воно скидалося на нерукотворний лик, на ікону. Ніжне жовте світло підкреслювало вилиці, щоки і губи і приховувало очі. Її очей Бісмарк майже не бачив.
Свічка «брата» Колі теж підкреслювала образ Ріни, створюючи легке сріблясте світіння за її головою. В Олеговій уяві виникла ікона, на якій вона сиділа в темно-синій сукні, розшитій золотом, і руки тримала так, наче на колінах у неї сидить дитинка. Але дитинки на цій уявній іконі не було.