— Сходинки! — попередив монах.
Бісмарк машинально опустив руку зі свічкою, щоб дивитися під ноги.
На Олегове обличчя впало зі стелі печери мокре, важке павутиння, наче мокра ганчірка.
— Чорт! — вирвалося у нього.
Чернець різко зупинився. Підніс свічку до обличчя Бісмарка.
— Диявол завжди намагається нас зупинити! — сказав він. — Що ми ближче до істини, то упертіше він старається.
Вільною рукою він зняв з Олегового обличчя важкі і липкі павутинні нитки. Провів по обличчю долонею, немов рушником, миттєво висушивши щоки і чоло.
«Скільки ще?» — думав Бісмарк, прислухаючись до кроків супутників.
— Я ніколи не спускався на нижній ярус, — несподівано промовив чернець, наче підслухав думку того, хто йшов позаду. — Напевно, з дванадцятого сторіччя там нікого не було! Ані татар, ані німців, ані комуністів! Старець Аліпій казав, що німці в сорок другому два місяці тут бродили, вивчали, складали плани. Дісталися до нижнього третього ярусу, а два глибших не знайшли! Вони перелякалися, коли два солдати в печерах загубилися і не вийшли!
— І що, їх не знайшли? — поцікавився Олег.
— Старець казав, що не знайшли. Пропали. Може, вони якраз і провалилися в нижній ярус, а вибратися не змогли.
Коридор раптом перетворився в дуже вузьку щілину нижчу за людський зріст. Чернець зупинився і озирнувся, подивився на обличчя хлопців і дівчини.
— Тут можуть пройти тільки ті, що не грішили тілом! — Сказав він. — Далі буде ще одне «сито», яке минути зможуть тільки ті, що не грішили в помислах.
Цією довгою щілиною можна було рухатися тільки боком. Монах у чорному підряснику і чорних черевиках на ногах рухався легко і плавно, навіть не торкаючись звужених нерівних стін. Сам Олег кривився, відчуваючи, як спина треться об каміння. Ріна за ним йшла беззвучно. Колі прохід боком давався важко. Він сопів від напруги.
Щілина знову перейшла в коридор метрів за двадцять, але цей коридор виявився ще й нижчим. І повітря тут вирізнялося вологою важкістю. Кожен подих скидався на ковток.
— Тепер має бути відгалуження праворуч і сходинки! — попередив монах.
І дійсно, через кілька кроків вони повернули і стали спускатися. Сходинки, крутіші за попередні, викликали у Бісмарка несподіваний наплив страху. Подумалося, що можуть обірватися, і тоді вони всі разом полетять додолу, в чорну, підземну безодню.
Нарешті сходинки закінчились і під ногами знову з’явилася тверда рівна поверхня.
— Тепер коридор має повертати ліворуч! — промовив чернець.
І коридор слухняно пішов ліворуч.
— Тут так тихо! — за Олеговою спиною пролунав здивований, радісний Рінин голос.
— Тут — справжній мир і спокій, під Божим захистом! — відповів на її репліку монах. — Ви відчуваєте?
— Так, у мене таке відчуття, що я вже тут була. Колись дуже давно. Коли мене ще не було.
Олег озирнувся. Обличчя Ріни світилося, очі горіли очікування здійснення мети.
Вони проминули несподівано широкий і високий простір, схожий на залу, і зупинилися перед чорною кам’яною стіною.
Чернець, взявши палаючу свічку в ліву руку, правою почав обмацувати долонею стіну перед собою. На підлогу щось повільно і в’язко впало, немов килим, що висів на стіні. Воно відривалось поступово, частинами. Можливо, таке саме павутиння, що впало на Олегову голову кілька хвилин тому, воно сторіччями збирало тут пил замість мух, а може, то був шар моху, що вкривав стіни до моменту, доки рука ченця не потривожила його... Олег опустив погляд униз, але нічого конкретного розглянути не міг.
Чернець завмер, затримав праву руку на стіні на рівні грудей. Потім простягнув Бісмаркові ліву долоню і вимогливо подивився йому в очі.
Олег передав ченцеві ключа. Той повернув його в замку не відразу. Виникло відчуття, ніби монах його розгойдує. Широке коване кільце ключа дозволяло його тримати обома руками. Саме двома руками і намагався його повернути монах. Правда, поки безуспішно. Було видно, що язик ключа у щось уперся.
— Обережно, він зламається! — захвилювався Олег. — Дайте, я спробую!
Чернець спокійно сприйняв цей вияв недовіри і опустив руки, залишивши ключ у замку.
— Можемо разом, — запропонував він. — Ви будете штовхати нижню частину кільця праворуч, а я — верхню ліворуч.
Їхні зусилля за кілька хвилин нарешті далися взнаки — ключ розштовхав сміття чи пил, які накопичувався в замку, і двері відійшли на кілька сантиметрів від стіни. Але далі вже довелося докласти зусиль усім трьом чоловікам. Та й то поступалися вони дуже важко. Кожне найменше розширення пройми вимагало нового «потрійного» ривка. Нарешті, отвір виявився таким, що у нього могла увійти людина.
— Можна, я туди пройду? — підступила ближче дівчина.
— Ні, зачекайте! — зупинив її чернець. — Нехай вони спочатку перевірять келію. Нечисті тут не може бути, але...
Олег увійшов першим і підніс до внутрішнього боку дверей. Замок здивував своєю оголеністю — жодної захисної коробки! Тільки залізний механізм.
Чернець тим часом оглядав важкі завіси. Він попросив Олега і Колю відійти, став розхитувати двері назад-вперед. Але йому це було не під силу. І тут йому на поміч прийшла Ріна. Вони удвох взялись за липкий зимний край дверей. За кілька хвилин двері ожили і перестали опиратися.
Чернець підняв підрясник і з кишені джинсів витягнув пластиковий тюбик з довгим носиком і вичавив з нього мастило на всі три завіси.
— Перевірте! — обернувся до Колі і Олега.
— Що перевірити? — не зрозумів Коля.
— Я думав, ви знаєте! — очі ченця примружилися. Вогник від його свічки трохи зловісно блиснув під зіницями.
— Я знаю! Йдемо! — скомандував «брату» Колі Бісмарк. І ввійшов усередину.
Вони почали повільно, опускаючи і піднімаючи запалені свічки, обходити це підземне приміщення, не зовсім орієнтуючись у його розмірі. Олег почав з правої стіни. Він уже був подумав, що нічого тут особливого, крім темряви і тиші, бути не може, коли раптом у світлі свічки на стіні проявився жіночий лик, що був такий схожий на Ріну, саме на ту Ріну, яку він побачив мигцем, уже під землею, дорогою сюди, коли озирнувся. Його свічка, як і тоді, висвітлювала нижній овал обличчя, щоки, ніс, і при цьому світло свічки не добиралось до її очей. Її очі, напевно, зараз зі стіни дивились на нього, але він їх не бачив.
Свічка кинула плямочку тремтячого світла на нішу ліворуч від образа. Ніша була заставлена безліччю незрозумілих, покритих вологим пилом або мохом однакових предметів: чи то фігурок, чи маленьких ваз.
Бісмарк нахилився до них, спробував роздивитися. Захотілося дістати мобілку і ввімкнути ліхтарик. Тоді б відразу все прояснилося!
Але згадалося попередження ченця перед тим, як вони стали спускатись сюди: «У нас тут тільки живе світло! Жодних ліхтариків!» Він сказав це, вручаючи і запалюючи їм свічки.
Олег доторкнувся пальцем до найближчої фігурки, згадавши, що сліпі бачать пальцями. Подушечка потонула в чомусь липкому і м’якому. Потонула і відразу натрапила на твердь. Олег провів по ній пальцем. Відчув, як під силою пальця липкий бруд зрушив з місця. Вогник освітив слід від пальця — жовтий, матовий.
Він провів ще раз, розширив смужку і зауважив, як очищений шматочок невідомої фігурки блиснув, намагаючись відбити вогник свічки.
— Що це? — несподівано прошепотів поруч Коля.
— Потримай ближче! — Бісмарк передав йому свічку, пропустивши питання повз вуха.
Він узяв фігурку двома руками, обережно підняв її, і вже сміливіше почав витирати з неї бруд. Під брудом заблищало золото.
Бісмарк нахилився. У світлі двох свічок він розглядав уже бачений ним колись предмет — золоту фляжечку з двома видимими лицарями на одному коні і з однією невидимою, захованою між ними, захищеною їх спинами і щитами Марією. Олег тепер не сумнівався, що вона там! Він мовби чув голос старого Польського про Марію, яку ховають від небезпеки двоє лицарів. Завжди двоє!