– А ми раз застрягли невесело. Саме в той час усі розмови йшли про російський підводний човен «Курськ», де на глибині загинуло чимало моряків. То дуже їм поспівчували, коли майже годину чекали визволення в літню спеку і нічим було дихати. Було нас разом зі мною п’ятеро, один з нас добряче нетверезий мужик із перегаром, одна закохана парочка і дівчинка з собачкою. Собачка – молодий сенбернарчик. Він повівся найрозумніше – вже хвилин за десять улігся на підлогу, знайшов носом щілинку, звідки тягло свіжим (чи просто прохолодним) повітрям із шахти ліфта, і так і пролежав. Скажу, що враження були не з приємних, коли дихати майже нічим. Та ще той алкан щось варнякав, та й песик трохи смердів, мабуть, теж боявся… Але нічого, за годину всіх витягли. А закоханій парочці наче навіть сподобалося.
– Особисто я люблю застрягати в ліфті за інерцією. Як застрягну, серце радіє! Тому що, коли мені було дванадцять років, я застрягла в ліфті з хлопчиком на ім’я Арсеній, він мені дуже подобався. Там ми вперше поцілувалися… Ну, а що ще робити в просторі два метри на два метри при темряві?
– А мене приколюють відчуття – екстрім, страх… Ти перебуваєш у невідомо скількох метрах від землі, світло не горить, а під ногами, крізь підлогу, відчувається порожнеча… Ці відчуття – просто супер! Застрягла якось в 10-річному віці між 11 і 12 поверхами, 40 хвилин безрезультатно тисла всі кнопки в темному ліфті, поки не приїхав дядько-монтер, не зламав дверцята і не витяг мене. І все одно – супер! Хоча, звичайно, такі емоції з’являються вже після того, як ти звільнений :)
– Іноді тільки такі моменти допомагають мені над чимось замислитися в житті, подумати над якоюсь ситуацією. І стоячи або сидячи в цьому темному ліфті, нічого не залишається, як розмова з самим собою. У дитинстві мріяла застрягти в ньому перед школою, але так цьому бажанню і не судилося збутися.
– А знаєте, що в США роблять адвокати, якщо застрягають у ліфті? Радіють! Бо це – гарантований дохід. Включають опцію секундоміра у мобільному і починають рахувати, скільки саме вони перебувають у застряглому ліфті. Тамтешнє прецедентне право у ряді штатів виробило практику: 6 хвилин – 14 тисяч доларів відшкодування по суду, 15 хвилин – 35 тисяч доларів і т. д. Але все ж таки «вартість страждань» визначає суд. І зазвичай власник будівлі та потерпілий підписують мирову угоду, не чекаючи суду, бо власнику вигідніше заплатити, ніж потрапити в комп’ютерну базу даних. Адже факт, що в будинку постраждав мешканець, може різко знизити ренту.
– А я колись у Мангеттені в одному з престижних будинків початку ХХ сторіччя їхав у ліфті, який працює не на електриці, а завдяки противазі. Треба було тягнути трос, щоб ліфт рухався. Кабінка ліфта невеличка. Окрім ліфтера ще двоє-троє людей вміщаються. Трос проходить усередині кабіни. І не один, а два. Тягнеш за один – їдеш угору, за другий – униз. В ідеалі його тягне ліфтер, але в деяких будинках – самі пасажири. Це не важко, і на такий випадок на спеціальній поличці є спеціальні рукавиці. Ліфт їде повільно і надійно.
– Батько згадував, що старі київські ліфти звалися «підйомники», ліфтер (такий солідний дядько у формі) їхав разом із клієнтами – натискав кнопки, відчиняв двері. Звісно, ліфти були тільки у VIP-будинках – то був люкс неймовірний! Подекуди збереглися ще ті перші кабіни – на двох. Бо ліфтер «брав на борт» лише одного пасажира… А в 1970-ті роки такі ліфти були предметом цікавості – ми бігали дивитися їх, каталися. Був такий манюній ліфт у будинку на Леніна, теперішній Богдана Хмельницького, як увійти в арку біля зоомагазину. Але в 1970-ті й 1980-ті чомусь більш знаний був ліфт «на Карла Маркса», себто на вул. архітектора Городецького, правіше від метро. І саме той під’їзд першим закрили на домофон його мешканці – набридли відвідувачі. А ліфт на Свердлова, себто Прорізній, був менше розкручений, тому туди можна було вільно потрапити навіть у нещодавні часи. А тепер туди теж чорта з два втрапиш! Цілуватися було в них добре, особливо якщо застрягнеш. Особливо, якщо спеціально зробиш так, щоб ліфт зупинився між поверхами… Вигадливі кавалери спеціально вели баришню показати якусь цікавинку. Вона не здогадувалася, про що насправді йдеться. Чи здогадувалася, але вдавала, ніби не розуміє. Далі заходили в ліфт, і під час руху треба було ліктем (не промахнися, хлопче!) непомітно натиснути кнопку «Стоп». «Ой, яка пригода!» – кліп-кліп очима… Отоді й починалися поцілунки:)) А мешканці тих будинків, нерозумні, сварили цілувальників.