Думки про товариша знову підняли тривожну хвилю в душі Льовушки – що ж там сталося, в тому другому під’їзді?! Мабуть, Ігор устиг потрапити до чужої квартири, але навіщо він виніс із собою повну валізу якихось речей? Адже домовлялися – суто якусь дрібничку як доказ того, що ти там був. І кілька фоток на маленький аматорський цифровик…
Тут Льовушка пригадав, що й у нього в кишені лежить такий самий фотоапарат – вони з Ігорем кілька років тому купили їх задешево в якогось продавця конфіскату. Як не дивно, техніка й досі не підводила. На якусь мить Льовушка пошкодував, що не сфотографував Олю з дівчинкою, але моторошна згадка про ніж, що блиснув у руці тендітної білявки, миттю приглушила його ілюзії.
Але такими вже створені художники – їхнє око тримає враження не гірше від фотографій. І чомусь не йшла з голови Льовушці та Оля, і тягло знову побачити її, і хотілося більше дізнатися про сліпу дівчинку – що за батьки у неї, ким їй доводиться білявка, ладна так її захищати? Йому стало трохи соромно, що мав би в таку хвилину думати, як рятувати друга, а він марить про випадкову попутницю в ліфті, яку, може, більше зроду не побачить… Тепло пішло його тілом, Льовушка, розімлівши, приліг на кушетку, підсунув під голову свій робочий халат, вдихнув запах фарби і провалився у сон. Останньою думкою його був розмитий спогад про дивні слова дівчинки: «Дядя пахне, як мама…»
10
– Як я можу тебе засуджувати, ти ж для мене все?! А ще ти – мати, ти знаєш, заради кого і навіщо так вчинила. Але… Якось воно той… Хай би вже кинула ту валізу і втекла, але ж підставити невинну людину, хоч і мужчину… Ти знаєш – я не дуже йму віри чоловікам, але все ж таки… І взагалі, уся ця історія… Хоч я і звикла не ставити зайвих запитань…
– Та я й сама не рада, але що було робити? Було б краще, якби зараз замість нього в буцегарні сиділа я? Що б ви без мене робили?!
– Не знаю. Звісно, хріново було б… Ні, але в біса ти з ним цілувалася?!
– Та так уже вийшло, така пішла гра. А що – вважаєш, треба було дати йому ляпаса чи гукати по допомогу? Галас – саме те, що треба було в той момент.
– Ну… Можна було б звести все на жарт чи просто поговорити про щось нейтральне, чи то мені тебе вчити керувати чоловіками?! Ой, здається, він тобі геть не огидний був…
– Може, й таке. Може, й таке… Мені здалося, що він і сам злякався своєї сміливості. Знаєш, нас наче кинуло одне до одного в якусь мить. Чи його кинуло до мене, а мене вже вдарило його струмом. При моєму ставленні до чоловіків – сама здивувалася.
– Проте залишилася при здоровому глузді та дременула, як відчула небезпеку! То що ж це за цирк такий був?! Ти мене дивуєш. Якщо це була частина тверезого плану на виживання – розумію, але до чого тут оці сюсі-пусі – «кинуло одне до одного», «вдарило струмом»?! А потім підставила чувака ні за що. Чи то ти його так покарала за нахабство?
– Не знаю. Нічого не знаю! Сама собі дивуюся, що так повелася. З одного боку – не втрачала контроль і діяла, мов машина, запрограмована на результат, з іншого… мені справді було добре в його обіймах… Не знаю… Зможу – неодмінно витягну його.
– Еге! Та це не жарти! Давно ніхто з них не викликав у тебе жалощів, романтичний воїне!
– Не викликали. Та розподіл моїх симпатій був і залишається не за статевими ознаками. Одну сволоту я абсолютно тверезо вирішила покарати. Бо він сволота. І має хоч як заплатити. Так, я не Бог. І не мені карати чи милувати. Але моїй дитині потрібні гроші на операцію. Ти це знаєш. І чим швидше, тим краще. Ти б дала нам, якби мала?
– Ну, ти питаєш!