– Олю, ви гуляти вийшли? Можна, я трохи пройду з вами? Я хотів щось розповісти, поділитися. Не знаю, навряд ви чимось зарадите, просто так сталося, що вчора ми застрягли в ліфті… А ще я подумав, раптом можу бути чимось корисним…
Льовушка був не надто переконливим і навіть трохи смішним у своїй спробі пояснити, чому він сьогодні чекав їх біля будинку. Яся все ще тримала його за щоки, а він говорив, нахиливши обличчя до дівчинки і не дивлячись на Олю.
– Власне, ми йшли до парку, там є дитячий майданчик, гойдалки та бювет із колонкою – Яся любить там мити руки і вмиватися. Ну, ходімо разом, – знизала плечима Оля, сама здивувавшись, бо ніколи не заводила розмов зі сторонніми людьми, а надто – з чоловіками, бо почувалася не нянькою при Ясі, а швидше її охоронцем. Але новий знайомий викликав у неї радше посмішку, ніж тривогу.
Льовушка хотів було запропонувати допомогу – взяти дитину на руки, але пригадав учорашній блиск ножа і промовчав. Дорогою він досить плутано розповів історію про «чарівний» ключ, про те, як із другом замовили зранку ще один, а потім вирішили додати собі адреналіну. Повідав про їхній дурний план, нагадав, як він застряг у ліфті з Олею, а потім, уражений Ясиною проблемою, вирішив, що то все була пацаняча дурня, і пішов геть. Розповів також, що дуже стурбований і не знає, що саме сталося з його другом у сусідньому під’їзді, бо лише встиг побачити, як менти заштовхували того до машини разом з якоюсь валізою. Льовушка не приховував розпачу та здивування, бо знав друга давно і ніяк не припускав, що той міг би посягнути на чуже й так по-дурному загриміти за ґрати.
Цієї миті Оля зупинилася, повернулась обличчям до Льовушки, і, попри її темні окуляри, той побачив, як пильно і здивовано вдивлялася вона в його обличчя.
– То це був твій друг?! – спитала дівчина.
– Тобто?
– Ну… я той… Я чула, розповідали біля будинку, що вловили вчора злодія з украденим. Він… він також у ліфті застряг, як і ми, бо вимкнули електрику в усьому будинку.
– У ліфті застряг?! Та як же… Як же це можливо? Якщо ліфти зупинились одночасно, то я лишень угору їхав, а він, виходить, уже встиг обчистити чиюсь квартиру і з тим «попався»? Але ж ми одночасно увійшли до під’їздів! Ти, може, навіть його й бачила, коли зайшла за мною слідом, згадай, бачила?
– Ні, я не роззиралася навколо. – Оля рвучко відвернулася від Льовушки і пішла далі. Вона раптом склала з маленьких шматочків здобутої інформації суцільну картину, усвідомила, кого засадила за ґрати Ліза, а ще злякалася, щоб Льовушка не попросив її свідчити перед представниками влади – в її плани не входило спілкування з міліціянтами.
– Шкода, – розгублено сказав Льовушка, пішовши слідом за дівчиною. – Я навіть не уявляю, що в цьому випадку робити! Ми ж за умовами гри не брали з собою ні документів, ані мобілок, лише ті ключики та невеличкі цифрові фотоапарати, щоб клацнути інтер’єр квартири на доказ того, що ти там був…
– Ігри у вас дурні, вибачай… Наче дорослі люди, а такою дуркою маєтеся. Мені б ваші проблеми, – зітхнула Оля і поправила панамку на голові в Ясі.
– Та тепер уже бачу, що накоїли, якийсь біс поплутав… Кому розповісти – не повірять! Я, звісно, можу піти до відділку міліції, але хто ж це слухатиме – про ту провидицю, про ключі… Ще скажуть, що ми наркомани і нам те все примарилося… А може… Може, піти до господаря тієї пограбованої квартири і поговорити з ним? Пояснити, що Ігор не винний, що він просто не міг устигнути його обікрасти і зависнути в ліфті? – Здавалося, що Льовушка розмовляє сам із собою і наявність поруч білявки з дитиною – то лише декорація, бо відповідей він не чекав.
– Ти б спочатку попросив про побачення з другом та розпитав його самого, навряд чи він тобі брехатиме, – промовила Оля, зупинившись біля бювету. – Правда, можуть не пустити, ти ж не найближчий родич. То треба там грошей дати.
– Ти думаєш? Так… Мабуть, так і зроблю, бо я якось розгубився. – Льовушка після вчорашнього вже не дивувався миттєвості й конкретності Олиних реакцій. – Але… Але ж якщо Ігор нічого не брав, то хто ж тоді обікрав ту квартиру і як валіза опинилася у нього?!
Раптом іззаду чоловічий голос вигукнув: «Ліля!»
Оля здригнулася, завмерла і притисла до себе Ясю. Льовушка, стурбований своєю проблемою, помітив це, але думав про своє. За їхніми спинами засміялися і загомоніли люди. Оля, щоб приховати хвилювання, відвернулася від нового знайомця, спустила Ясю додолу, міцно взяла її однією рукою за зап’ястя, а другою натиснула важіль металевої колонки, з якої миттю вирвався бурхливий струмінь.