Олька тоді ще не звикла приймати повороти долі спокійно, холоднокровно, стримано. Не знала, що реагувати треба не одразу, а трохи пізніше, коли приходить усвідомлення. Не тоді, коли тебе з головою накривають почуття, а коли ти вже здатен тверезо оцінювати, змінюватися і щось змінювати, прилаштовуватися самому чи підлаштовувати під себе нові обставини, бо – хоч якими вони були, то ще не привід здаватися. Але тоді Олька тільки починала опановувати своє мистецтво виживання і тому, худа, висока для своїх літ, мовчки стояла рівно і стривожено, чекаючи на пояснення дорослих.
Хай яким безрадісним було її дитинство, у той день воно скінчилося зовсім. Черговому по вокзалу зателефонували з сільради і повідомили, що на краю села сусіди помітили дим, який пробився крізь вікна Ольчиної хати. Пожежу швидко загасили, але нетверезі її батьки вчаділи від диму.
Певне, самі себе й підпалили, бо вже не раз тлів матрац від батькової цигарки, що випадала йому з п’яних рук, та Олька, було, гасила, заливаючи водою ліжко і батька в ньому, сварячи його та розмазуючи сльози по щоках. Може, не піди вона від батьків – то й цього разу врятувала б, але…
Тетяна Павлівна пригорнула до грудей Ольчину голову, але сльози дівчині так і не прийшли, вона наче заклякла, і стояла так кілька хвилин у незручній позі, бо груди ті були досить низько… Дівчина лише рвучко глибоко зітхнула кілька разів, наче хапнула повітря, і спитала чомусь у Сінченка:
– То мені їхати додому чи працювати?
Дорослі здивовано поглянули на неї – чи то така безсердечна, чи то стрес у дитини? Але Олька направду не знала, що має робити і говорити в такій ситуації, бо сама ще до подібної халепи не потрапляла, і, власне, ніхто інший також не розповідав їй, як воно буває і як такої миті треба поводитися. Плакати на людях вона не любила з дитинства, та ще й не усвідомила до кінця, що сталося.
– Давай, дочко, відвезу тебе мотоциклом, скільки тут їхати, – взяв ситуацію під контроль Сінченко.
– Так, Колю, відвези її до сільради, – погодилася Тетяна Павлівна і звернулась до дівчини: – А ти, може, якихось родичів ще маєш у селі?
– Ні, немає у мене родичів, – відповіла Олька, знизавши плечима.
– То я зараз гукну Оксану, хай теж їде, пригляне за тобою та хоч розбереться, що там і як, треба ж до похорону щось робити, ой, лишенько… – тихо заголосила жінка, але то вже були «робочі моменти». Вона тепер не стільки переживала те, що сталося, скільки вибудовувала в голові план необхідних за таких обставин дій – ось уже хто мав і багатий життєвий досвід і добру душу.
14
Молодий сержант міліції провів Ігоря з одиночної камери, де той перебув ніч, у кімнату для побачень і залишився стояти всередині біля дверей. За столом сидів Льовушка й дивився на товариша широко розкритими очима, в яких були і переляк, і розгубленість, і гнів, і почуття провини одночасно. На столі біля нього стояв пакунок з Мак-Дональдса та пляшка мінеральної води – дізнавшись, що затриманих у відділку не годують і що коротке побачення йому дозволять, Льовушка не вигадав нічого іншого, як зганяти за два квартали в осередок американського харчування та накупити другові гамбургерів. І от тепер вони нещадно пахли на всю кімнату ненашою їжею.
Ігор сів за стіл навпроти нього. Хвилину вони мовчали, адже сержант, почувши їхній діалог про вчорашні події, однозначно засумнівається в психічному здоров’ї обох. Ігор оговтався першим:
– Дякую за їдло. Сподіваюсь, ти не думаєш, що я дійсно обікрав чужу хату?
– Ні, звісно. Звісно – ні! Адже ліфти зупинилися в одну мить – увесь будинок було знеструмлено.
– А ти що – теж завис у ліфті?! – не на жарт здивувався Ігор, бо після «чарівного» ключа ладен був повірити і в інші дива.
– Так, але ж то трапилось одразу, щойно ми поїхали! Ти якби й хотів – не встиг би! – емоційно випалив Льовушка й осікся.