Усвідомила Ліза, що «процес» скінчився, а «життя» нарешті почалося? Чи просто зробила крок у невідоме, втомившись від яскравих принизливих нічних буднів та піддавшись Його натиску? Чи просто порвала чернетку своїх мрій з пунктирно промальованим шляхом до мети і стала жити «як веде»? Та й чи кохала вона цього чоловіка, якому довірилася? Власне, Ліза не шукала відповідей на ці запитання, спостерігаючи за своїм життям неначе збоку. Сьогодні було так. А далі – як карта ляже. Знаходять же жінки своє щастя й за кордоном? Чому б і не вона?
30
Увечері в понеділок, коли збігли дві доби перебування Ігоря у відділку міліції, а виходу з цієї халепи він усе ще не знаходив, та й не міг вигадати, як саме треба діяти, кого і як залучати до цього, його несподівано супроводили з камери до чергового офіцера. Той лаконічно повідомив, що його звільнено, бо господар квартири сказав, що не буде порушувати кримінальну справу, письмово відмовився від претензій, забрав за описом «своє майно», і питання дивом вирішилося саме.
Ігор, уражений такою неймовірною розв’язкою, стояв остовпілий.
– У вас є заперечення? Може, хочете повернутися до камери? – втомлено пожартував міліціонер, простягаючи йому якісь папери.
– Ні, звісно, ні, я той… Що треба робити? – наче опам’ятався Ігор, автоматично поставив підпис та отримав пакет зі своїми речами.
У пакеті були його цифровий фотоапарат, гаманець, пачка цигарок, запальничка та два ключі від квартири. Його більше не затримували. Нічого не питали і не пояснювали. Черговий наряд саме заштовхав у приміщення двох молодиків у наручниках, і вся увага переключилася на них.
Стоячи на ґанку, Ігор дуже хотів курити, але мусив спершу розпихати по кишенях свої речі. Але ще більше він хотів опинитися чимдалі від цього місця, в яке так несподівано доля тицьнула його носом, наче нагадавши про непередбачувану різнобарвність життя. Ігор зібгав порожній пакет, кинув його до смітника біля входу, закурив та швидким кроком пішов геть від типової сірої квадратної будівлі, карбуючи в голові в такт крокам два слова: «Слава Богу! Слава Богу!»
Першим бажанням було зателефонувати Льовушці і спитати, чи то не він переконав господаря відмовитись від претензій, але ж мобільного в нього з собою не було. За правилами їхньої «гри» учасники мали рівні шанси та мінімум речей.
«Удома, вдома розберуся», – пробуркотів до себе Ігор, відчувши страшне бажання опинитися ВДОМА, вимитись, почистити зуби, поголитися, впасти на чисту постіль і спокійно виспатися… Чи краще – змити із себе запахи тих приміщень, випити горілки, впасти і заснути. І навіть неважливо, чому саме і завдяки кому його відпустили. Він ВІЛЬНИЙ – і цього досить.
Раптом хвиля запаху, що долинала з Мак-Дональдса, вхопила його за голодний шлунок, і не сказати, що пахтіли його улюблені наїдки, проте банальний чоловічий голод, а не вишуканий апетит, повів його до скляних дверей. Але саме біля них Ігор рвучко пригальмував, побачивши себе збоку – неголений, зі скуйовдженим волоссям, у зім’ятому одязі та з ошалілим виразом очей.
«Ні, таким дядьком лише дітей лякати», – подумав він, розвернувся і рушив додому.
31
Льовушка, попри пораду малої провидиці, того дня чатував біля будинку, поглядаючи чи не з’явиться там хтось, подібний до господаря обікраденої квартири. Він уже й підіймався, і дзвонив у двері, і навіть перемовився з пильною сусідкою – господар ще не повертався. Тож, Льовушка тинявся двором, чекав на лавочках, а заразом тримав у полі зору обидва під’їзди, сподіваючись побачити також і Олю. Десь близько одинадцятої ранку вона вийшла, але не сама, а з молодою жінкою, котра тримала на руках Ясю.
За темними окулярами не видно було ні Олиних очей, ані очей її супутниці. Зупинившись на сходинці біля дверей, Оля кивнула в бік нового знайомого та щось коротко сказала подрузі. Це трохи здивувало Льовушку, але він зрозумів, що то була Ясина мати, і мабуть, уже в курсі їхнього знайомства.
Гарна, дійсно гарна жінка, хоча зовсім інакша, не схожа на Олю, з темним волоссям, смаглявою шкірою. Тримаючи на руках дитину, вона була схожа на Мадонну, і Льовушка на мить замилувався нею, як справжній художник, а вже потім наважився, рушив уперед і привітався.
– Доброго дня! У вас чудова донечка. Здрастуй, Ясю! – узявся він за радісно простягнені до нього дитячі пальчики.