– Мамо! Це ж Лев! – і вона засміялася, мов дзвіночок.
Мама здивовано посміхнулась і так само здивовано озирнулась на Олю. Зазвичай рішуча дівчина несподівано знітилася, кивнула і присіла перев’язати шнурок на кросівку.
Жінки рушили в бік проспекту, Льовушка завагався, йому хотілося пройтися з ними, хоч трохи проводити, і водночас він боявся пропустити господаря проклятої квартири.
– А ти на роботу хіба не ходиш, наче вже понеділок? – опанувавши себе, підколола його Оля. – Усе гуляєш тут, що у вихідні, що в будні…
– Ну, я певною мірою вільний художник. А сьогодні я все ж таки вирішив… вирішив дочекатися господаря тієї квартири. Він іще й досі не повернувся в місто. Хочу просити його не порушувати кримінальну справу проти Ігоря, – Льовушка глянув на Лізу, чи в курсі вона?
– Так, я чула про цю вашу дивну історію, – повільно промовила Ліза, уважно вдивляючись в його обличчя, – Оля мені розповідала.
– Але ж ви вірите, що Ігор не злодій? – захвилювався Льовушка. – Що він не брав тих речей? Та й узагалі не входив до тієї квартири?!
– Так. Вірю. Раз ви це так щиро стверджуєте. Давно з ним дружите? – ледь посміхнулась вона, і щось неоднозначне промайнуло перед чіпким поглядом художника.
– Із першого класу. Більше ніж двадцять років! Ігор не міг! Він нормальна, моральна людина! Ми просто хотіли так пожартувати. Адреналін, усяке таке, розумієте? Він не злодій, не якась там сволота, що посягає на чуже! Та й не треба йому… Він нормально живе, працює, – щиро взявся захищати друга Льовушка, наче хтось висловив сумнів щодо моральності його товариша. – Та й украдено було щось несосвітенне – сім пляшок віскі!!!
– Дійсно дивина, – повільно промовила Ліза. – Сім пляшок віскі! Хіба можна засудити за них людину? Тим паче моральну людину, котра не… Стійте, але як же ті пляшки опинилися в нього? – нахилила голову вбік Ліза.
Льовушка дещо знітився, але відповів:
– Я і сам не знаю, не каже він. Але… Каже, що хтось їхав із ним разом і залишив ту валізу, – знизав плечима він.
– Фантастична історія! Знаєте… Ви не гайте тут часу. Не треба турбувати господаря.
– Як же?! – здивовано видихнув Ігор.
– Послухайтеся. Ідіть додому чи на роботу. Чи ще кудись. Я маю одного досить високопоставленого знайомого. Оля мені вчора розповіла про ваші справи, то я його попросила замовити слово у відділку міліції. Правда, я не знала прізвища вашого товариша, але, думаю, адреси та згадки про віскі досить, щоб його ні з ким не сплутали.
Льовушка стояв, ледь відкривши рота, звівши брови, слухав її спокійну та врівноважену мову, не вірив своїм вухам і не знав, чи дійсно цього заступництва молодої незнайомої жінки буде досить, щоб витягти друга.
– А раптом господар усе-таки розлютується і наполягатиме, щоби справі дали хід? – тривожився він.
– Йому порадять цього не робити, а ви можете лише все зіпсувати, – спокійно, з посмішкою в кутиках рота відповіла Ліза. – Перепрошую, нам треба їхати до лікарні на обстеження.
Оля, котра спостерігала цю розмову мовчки, махнула Льовушці й зробила рвучкий рух до проїжджої частини. Миттю побачивши таксі, замахала рукою, з торбою у ній. Машина пригальмувала біля дівчини.
Ліза попрощалася кивком голови і понесла Ясю до машини. Льовушка стояв, мов остовпілий, не знаючи, що казати, робити, думати.
– А Лев з нами хіба не їде? – уже з машини скрикнула Яся.
– Ні, сонечко, – обійняла її Ліза і зачинила дверцята.
– Дякую вам! – навздогін крикнув Льовушка і так і залишився стояти край дороги.
«Нічого не роби. Якщо не хочеш усе зіпсувати», – пролунало в його голові голосом провидиці.
32
Є в житті людини речі необхідні, а є, на перший погляд, не дуже. Важко пояснити людині, яка не має хобі, навіщо іншому, захопленому, та морока. Але ж на світі є таки чимало захоплених людей! Хтось чекає дачного сезону, щоб огорнути любов’ю та турботою свої рослини, і щовесни ущільнює на підвіконнях ящички з домашньою розсадою, хтось плете гачком чи спицями, вишиває, творить із бісеру або вирізає з дерева… Інші не виробляють самі, але завзято колекціонують марки, значки, листівки, платівки, пивні кухлі, старовинні речі… А комусь до вподоби реставрувати старі меблі, даючи їм нове життя.
А є ще хобі-заняття, які не виставиш на показ колекцією, бо предметність їхня умовна або швидкоплинна. Приміром, людина пише вірші, співає, танцює або просто тішиться приготуванням всіляких страв, які, добре поціновані рідними та друзями, швидко зникають…
Історія, подібна до легенди, розповідає, що у старій Англії фермери дуже любили своїх коней, навіть прикрашали їх квітами. Robbin, Dobbin та Hobbin – були найуживанішими кінськими іменами. Ім’я Hobbin змінилося на Hobby, і так стали називати іграшкових дерев’яних коників на паличці, якими дуже любили бавитися діти, стрибаючи, наче вершники. А через деякий час слово «hobby» дістало своє сучасне значення.