– Ні, мені вже краще… Але… А можна, хай вона теж зі мною поїде? – ледь чутно промовила Ліза, вказавши пальцем на Олю.
Він трохи здивовано втупився в це стрижене дівчисько, з яким колись мав чимало проблем, але раптом спитав:
– Умієш зробити «супчик»?
І Оля закивала:
– Ай ноу! Супчик, бейбі, медицина!..
Ліза виходила з клубу, підтримувана з одного боку Олею, з другого чоловіком. Знову заграла музика, танцюристка біля жердини перебрала на себе увагу гостей, на столі з’явилася свіжа скатертина, келихи, фрукти, а з підлоги зникло бите скло. Усе знову заворушилося. І лишень Олин приятель стояв нерухомо, так і не зрозумівши, зовсім вона пішла чи ще повернеться.
36
Хоч важкувата голова трохи нагадувала про вчорашні посиденьки з другом, Ігор поринув у буденний вівторок із задоволенням, з яким нормальні люди смакують перші дні відпустки. Звичайний ритм життя з його проблемами та дрібницями, які раніше дратували, тепер був для нього органічним, смачним, жаданим, як кухоль холодного пива в спеку.
Виправдавшись перед шефом за вчорашню відсутність якимось форс-мажором (знав би той правду!), Ігор поринув у робочі папери. А ввечері він нарешті забере з СТО свою машину і тоді вже точно заживе нормальним звичним життям. До речі, ось і е-мейл від Христини – хвилюється, дорікає за неуважність, що десь сховався на вихідних, натякає на каву… Власне, Ігор не вважав глибину цих стосунків такими, щоб дівчина вже мала право йому вичитувати за два дні мовчання «в ефірі», але пірнувши в своє звичне життя, подумав: «От і заїду до неї, лишень заберу тачку!»
Але ледве почав відписувати, як його прострелила думка, що визволення з міліції було не просто дивом чи Божою волею, а хтось конкретно подбав про це, і вчора від ранку до вечора відбулися якісь події, і лише потім господар квартири без зайвого ґвалту зам’яв справу, написав заяву, що не має претензій, забрав валізу з тим бухлом і акварелькою та й ушився додому без будь-яких наслідків для Ігоря.
Учора Льовушка щось тлумачив йому про власну історію в сусідньому ліфті, про якусь сліпу дитину, її няньку… Начебто він туди ходив ще раз, чи не раз, що хтось там сказав, що заступиться за Ігоря… Нісенітниці! Кому в наш час, у біса, треба зв’язуватися з ментами, витягати з кутузки якогось незнайомця, хай він навіть найкращий друг того, з ким ти випадково завис у ліфті?!
Але ж хтось-таки його витяг? Якимось же чином це сталося?! У камері наляканий Ігор, не вміючи до пуття молитися, просив «сили небесні», щоб якось розрулили ситуацію на його користь, і коли все вирішилось, він сприйняв це як належне, як перемогу справедливості над злом, яким і було його затримання.
Правда, з погляду закону тут могли виникнути певні сумніви… То хто ж?!
Ігор зателефонував другові, котрий і досі спав на його дивані й голова йому боліла. Але на питання про джерело допомоги відповів, не вагаючись – мати сліпої дівчинки, яку бавить та Оля, його «ліфтопопутниця», відрадила шукати зустрічі з господарем обікраденої квартири і сказала, що краще сама через свої зв’язки зайде з іншого боку, через міліцію, бо має там впливових знайомих.
– А на біса їй це все було треба?! – недовірливо спитав Ігор.
– Ну… не знаю, не перевелися ще добрі люди, – остаточно приходячи до тями після вчорашнього, відповів Льовушка, йому чомусь і не видалося дивним бажання жінок допомогти.
– То ти той, чуєш… Льовко, тоді треба якось віддячити, га? – перепитав Ігор.
– Ну… мабуть. Бо я просто страшенно розгубився і не знав, що робити і до кого стукати. А тут бач, як склалося!
– То може, запросити їх кудись у ресторан, чи що? Не гроші ж їм пропонувати?!
– Не знаю… Та навряд чи вони підуть. У них же дитина… Хіба, може, ти запроси ту жінку та сходи сам з нею… До речі, вона гарна, – посміхнувся Льовушка.
– А ти тим часом з нянькою побавиш дитинку?! – зареготав Ігор і прикрив слухавку рукою. – Дивіться, ще одної не зробіть!
– Ну, ти й дебіл, Ігорьошко! Бач, який хоробрий став, як на волю вирвався! Ми ж із нею ледве знайомі!
– Та кому це коли заважало?! Он я… – Раптом Ігор запнувся, наче вдарився на ходу лобом у скляну стіну, пригадавши ту злодійку, що так сколихнула його нутро тоді в ліфті, та й потім не відпускала, хоч і перекаламутила всі спогади цією історією з краденим віскі.
Щось недосказане, недозрозуміле залишилося від тієї зустрічі, від усієї історії, яка, наче, й закінчилась, але ясності від того не додалося – як вона потрапила в ту квартиру, навіщо вкрала сім пляшок віскі та якусь картину, як могла за таких обставин настільки тримати себе в руках, щоб дозволити йому той поцілунок?! А головне – як тверезо і розсудливо вона врятувала свою шкуру, підставивши його під удар! За що?! Невже за той самий поцілунок?! Чи їй узагалі було байдуже все, окрім власного спасіння?! І невже ті пляшки були варті такого ризику? Що, взагалі, все це було?!