Але низку риторичних питань було перервано – його викликали до шефа. Ігор попрощався з Льовушкою, сказав, щоб друг неодмінно подякував і переказав тій жінці, що він її боржник і неодмінно якось віддячить. Глянув на екран комп’ютера з коротким листом до Христини, вже не впевнений, що дійсно хоче сьогодні вечеряти з нею, але клікнув на кнопку «Відправити» – життя триває!
37
– Сука! От же сука! Але ж як їй це вдалося?! І сигналізація не спрацювала, і замки цілісінькі, а хата відкрита і сейф також… Це ж треба було, щоб я саме поїхав з міста?! Сука! Чи, може, вислідкувала, була наводчицею, а той гад виконавцем? Але ж як?! Як у місті, де мешкає понад три мільйони людей, розшукала мене через стільки років?!
Сивий огрядний чоловік років за п’ятдесят нервово керував солідною іномаркою, інколи зиркаючи на синю валізу, що притулилася до сидіння праворуч, бубонів собі під ніс та час від часу ляскав долонями по керму зі свистом:
– Сссука!
Події, що трапились під час його заміського вікенду в приємному товаристві, не могли бути ні спланованими, ні передбачуваними, ні навіть імовірними, бо ЦЬОГО не могло трапитись НІКОЛИ.
Думки його кружляли навколо одного:
«Якби йшлося про банальне пограбування – це ще якось можна було пояснити за законом великих чисел – щодня в мегаполісі хтось стає жертвою злодіїв… Але обібрати саме мене і поставити в позу для такого принизливого зґвалтування! Блін! І мало того, що не можу боротися за своє і помститися за нахабство, але ще й тим козлам мусив завезти ящик коньяку та дати бабла на закуску, щоб зам’яти справу і забрати назад свою колекцію! Правда, суки, одну пляшку таки поцупили. Бидло! Вибухали колекційне віскі за півтори штуки баксів, як пляшку самогону, а пояснили, що розбилася… І що ти їм скажеш?! Уже нема. Щастя, що решту віддали. Може, таки треба було піти подивитися на пику того виродка, що так тупо попався в ліфті? Ну, хоч цей зассав, падлюка! Уявив себе на зоні! Може, то її коханець? Ідіотка! Нічого собі метаморфози – з дружини крутого іноземця перетворилася на Соньку Золоту Ручку! Істооорія…»
Господар квартири, що звався в певних колах Сержем, а направду був Сергієм Захаровичем, виконав усі формальності у відділку міліції і навіть профінансував швидке закриття справи. Але при тому він промовчав, що з непомітного висувного ящичка всередині серванта-сейфа зникла тисяча доларів. Безглуздо вже згадувати про це, коли в описі вилученого було зазначено лише саму валізу, сім пляшок алкогольного напою імпортного (список назв та об’ємів), два рушники махрові імпортні 50×100 см та малюнок акварельний на ватмані формату А3 в дерев’яній рамці.
Тож про гроші не йшлося. Хто знає – поцупили їх руки того урки чи самих представників правопорядку? Та й погодилися зам’яти справу, зважаючи на те, що «особливої цінності вкрадене не становило», що господар і підтвердив. Інакше треба було б робити експертизу, яка показала б чималу цінність кожної пляшки колекції, і тоді ніяка заява про відсутність претензій уже б не спрацювала. Звісно, претензії у Сергія Захаровича були, але заглиблюватись у стосунки з представниками МВС йому було абсолютно невигідно…
– Знала, сссука! Усе прорахувала… Убив би! – просичав він крізь зуби і зупинив машину біля свого будинку. – І як тепер можна почуватися безпечно? І на біса тоді плачу за сигналізацію? Ось я з ними ще розберуся! Казали хлопці – собаку треба завести. Таку, щоб неповадно було… Та хто ж нею займатиметься?
Із цими словами він вийшов з машини, обійшов її, відчинив дверцята і, перш аніж витягти валізу, озирнувся навсібіч.
38
Ліза ще кілька днів удавала перед чоловіком, що нездорова. Оля дбала про неї, особливо демонструючи своє старання в присутності господаря. Вона встигала все – і прибрати в будинку, і приготувати якусь їжу, і вибігти у двір, помилуватися рослинами й навіть, як могла, розмовляла з Брасом, вициганюючи в нього найкращі квіти для домашніх букетів, щоб потішити Лізу. Оля пурхала, мов на крилах, і найстрашнішим для неї була думка, що будь-якої миті її можуть повернути в той будинок, поріг якого вона зареклася переступати за будь-яких обставин.
Так колись вона вийшла з батьківської хати і лише раз повернулася туди дорогою з цвинтаря. Що б із нею тепер було, якби не наважилася тоді просити прихистку в Роксани? Невідомо, чи було б гірше, ніж тепер, але – як вже є, мабуть, така її доля. Але вибір у критичні моменти вона робила сама, бо нутром відчувала мить, коли щось треба змінити. А на кого ще було сподіватися? От і тепер, коли допекло її життя, дочекалася слушної хвилини, десь клацнуло всередині – «Стукай і відчиниться!»