Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.
Він цінував моє товариство і, здається, радів, що я поживу тут трохи. Я сказав, що збираюся писати черговий роман, і він одразу ж заговорив про свій. Він всеньку душу в нього вкладав, та сюжет ніяк не рухався з місця. Весь час носив він із собою грубий зошит на пружині, де на палітурці написав фломастером «Зошит № 1», що мало означати, ніби є ще якісь зошити. Він завжди сидів над тим зошитом з самісінького ранку то на терасі свого дому, то за кухонним столом; часом я заставав його за тим ділом десь навіть у кав’ярні в середмісті. А ось він, навпаки, бачив, що я гуляю, купаюся в озері, йду на пляж або побігати. Вечорами він дзвонив у двері й приносив свіже пиво. Ми смакували його в мене на терасі, на тлі чудесного озера та пальм, що золотіли у промінні вечірнього сонця, грали в шахи і слухали музику. Походивши і не зводячи очей із шахівниці, він завжди питав у мене про те саме:
— То що, Маркусе, як там ваша книжина?
— Помаленьку, Лео, помаленьку.
Отак минули два тижні, аж якось увечері, збираючись з’їсти мою туру, він раптом забрав руку і з несподіваною досадою запитав:
— Нащо ви оце приїхали сюди, хіба не роман писати?
— Авжеж, роман, а що?
— А те, що ви й за холодну воду не беретеся, і це нервує мене.
— Чому ви гадаєте, ніби я й за холодну воду не беруся?
— А хіба я не бачу? Ви цілісінькі дні мрієте, ходите на пробіжки або дивитеся, як хмари пливуть у небі. Мені сімдесят вісім років, це я повинен відпочивати, а ви повинні гарувати!
— А що вас нервує, Лео? Моя книжка чи ваша?
Я влучив простісінько в ціль. Він злагіднів.
— Та я хочу збагнути, як це воно у вас виходить. Мій роман не рухається. Ото мені й цікаво, як ви працюєте.
— Сідаю отут на терасі та й думаю. Це нелегка праця, повірте мені. А ви пишете задля того, щоб дати поживу розуму. Це зовсім інша річ.
Він посунув уперед коня й оголосив мені шах.
— Може, підкажете мені хороший сюжет для роману?
— Це неможливо.
— Чому?
— Ви мусите самі його придумати.
— То бодай не пишіть нічого про Бока-Ратон, прошу вас. Бракує тільки, щоб усі ваші читачі поприїжджали сюди подивитися на ваш дім.
Я всміхнувся.
— Не треба шукати сюжет, Лео. Він сам виникне. Сюжет — це якась подія, й статися вона може кожної миті.
Хіба міг я уявити, що саме тоді, коли я це казав, все так і станеться? Я помітив на березі озера силует пса. Він гасав туди й сюди, водячи носом у траві, чималенький, але сухорлявий, з гострими вухами. Людей поблизу видно не було.
— А пес наче сам тут бігає, — сказав я.
Горовіц звів голову, зиркнув на собаку і сказав:
— У нас тут нема безпритульних псів.
— Я не сказав, що він безпритульний. Я сказав, що він сам гуляє.
Псів я страшенно люблю. Я підвівся, склав долоні човником і свиснув, гукаючи пса. Той наставив вуха. Я свиснув ще раз, і він підбіг до нас.
— Ви з глузду з’їхали, — буркнув Лео, — хто вам сказав, що він не скажений? Ходіть.
— Ніхто, — неуважно відказав я й посунув туру.
За таке нахабство Горовіц з’їв у мене ферзя.
Пес підбіг до тераси. Я опустився перед ним навпочіпки. То був чималий самець, з темною шерстю, чорним писком і довгими тюленячими вусами. Він притулив до мене голову, і я погладив його. Вигляд у нього був лагідний і мирний. Я відчув, що поміж нами відразу запанувала приязнь, то було наче любов з першого погляду, хто знає псів, той зрозуміє мене. Нашийника він не мав, тож дізнатися, кому належить, було неможливо.
— Ви вже бачили тут цього пса? — запитав я Лео.
— Жодного разу.
Обнишпоривши терасу, собака побіг униз і помчав між кущами та пальмами, не давши мені затримати його.
— Здається, він знає ці місця, — сказав Горовіц. — Певне, сусідський.
Того вечора було душно. Коли вже добряче смеркло і Лео зібрався йти додому, небо насупилося. Незабаром вибухнула шалена гроза, над озером сяйнули блискавиці, а потім хмари неначе репнули і вперіщила злива. Десь опівночі я читав у вітальні, аж почув, як на терасі щось задзяволило. Пішов поглянути, що там коїться, й крізь засклені двері побачив того пса; він геть намок і мав жалюгідний вигляд. Я відчинив двері, й собака прослизнув до хати. Потім благально глянув мені у вічі.