— У тебе справді чудові батьки.
— От бачиш, я ж казав. Вони дуже добрі, ти можеш ходити сюди, коли захочеш.
— Це просто дивовижно, що твоя мати зателефонувала Кровфордові і спитала, чи можу я лишитися у вас. Ще ніхто не змушував мене таким почуватися.
— Яким?
— Таким важливим.
Вуді знайшов у Балтиморських Ґольдманів ту родину, якої ніколи досі не мав, і незабаром посів у ній місце повноправного члена. Вихідними він приходив удосвіта. Дядечко Сол впускав його, і він сідав за столом, щоб поснідати, а незабаром до нього долучався і Гіллель. Потім вони йшли допомагати Денісові Бунку. Наприкінці дня Вуді весь час у них вечеряв. Він намагався бути корисним: допомагати в кухні під час приготування їжі, подавати на стіл, прибирати зі столу, мити посуд, виносити сміття. Побачивши якось, як він прибирає, Гіллель сказав:
— Зараз же ранок, вихідний. Ти не зобов’язаний це робити.
— А я хочу робити це, хочу. Не хочу, щоб твої батьки подумовували, що я їх використовую.
— Думали, а не подумовували. Он сядь ліпше, з’їж свою кашу і переглянь газету. Бо нічого не знатимеш.
Гіллель намагався зацікавити його всім. Розповідав, які книжки читає, які документальні фільми бачив по телевізору. Хоч яка була погода, по неділях вони ходили на баскетбольний майданчик. Разом вони були шаленою двійцею. Удвох грали проти команди НБА, розбивали ущент легендарну «Чикаго Буллз».
Якось тітонька Аніта зізналася мені: те, що Вуді остаточно влився в їхню родину, вона збагнула тоді, коли, пішовши з Гіллелем до супермаркету, побачила, як він кладе до кошика пакет пластівців із маршмеллоу. «А я гадала, ти не любиш маршмеллоу», — сказала вона. І Гіллель із братньою ніжністю відказав: «Я не люблю, та беру для Вуді. Він їх любить».
Незабаром присутність Вуді в Балтиморів стала звичайнісіньким явищем. За згодою Арті Кровфорда, він по вівторках ходив з ними до піцерії, по суботах у кіно, а також в акваріум, з якого Гіллель не вилазив би, і на екскурсії до Вашингтона, де вони відвідали навіть Білий дім.
Після вечері в Ґольдманів Вуді наполягав на поверненні до інтернату. Боявся, що вони стомлять від опіки над ним і виженуть. Але тітонька Аніта не давала йому їхати самому туди. То було небезпечно. Вона відвозила його в автомобілі й, зупиняючись перед ворітьми, завжди питала:
— Ти певен, що все гаразд?
— Не турбуйтеся, пані Ґольдман.
— Авжеж, я трохи непокоюся.
— Не переймайтеся так мною. Ви й так занадто добре ставитеся до мене.
Якось вона підкотила до того облупленого будинку, і в неї аж серце защеміло.
— Вуді, — сказала вона, — мені здається, сьогодні тобі ліпше заночувати в нас.
— Ох, не турбуйтеся за мене, пані Ґольдман.
— Вуді, ти нікого не обтяжуєш. Наш дім достатньо великий, щоб усіх помістити.
Ото так він уперше ночував у Ґольдманів. Якось він дуже рано приїхав до них, ішов рясний дощ, і дядечко Сол знайшов його під дверима, Вуді намок до нитки і дрижав од холоду. Після того випадку вирішили, що йому дадуть ключ від хати. Відтоді він приходив ще раніше, накривав на стіл, готував грінки, помаранчевий сік і каву. Дядечко Сол приходив перший. Вони сідали один напроти одного і разом снідали, гортаючи сторінки газет. Потім приходила тітонька Аніта, вона віталася з ним і куйовдила чуба, а що Гіллель любив поспати, то Вуді часом ішов його будити.
Одного понеділкового ранку в січні 1990 року Гіллель прийшов на зупинку шкільного автобуса і побачив у кущах заплаканого Вуді.
— Вуді, що сталося? — вигукнув він.
— В інтернаті не хочуть, щоб я ходив до вас.
— Чому це?
Вуді похнюпився.
— Я вже кілька місяців не ходжу до школи.
— Та невже? А чому?
— Мені так добре було у вас. Я хотів бути з тобою, Гіллелю! Арті страшенно розгнівався. Він зателефонував твоєму батькові. Сказав, що більше не пустить мене працювати з Бунком.
— Але ж він таки дозволив тобі прийти сюди?
— Я втік! Не хочу я туди вертатися! Хочу бути з тобою.
— Ніхто не завадить нашій дружбі, Вуді. Я знаю, як зарадити!
І він того ж таки дня поселив Вуді у прибудові біля їхнього басейну. Він міг бути спокійний: до літа туди ніхто й не загляне. Гіллель дав йому ковдри, носив їсти, а спілкувалися вони по рації.
Того вечора Арті Кровфорд приїхав до Балтиморів, щоб сповістити про зникнення Вуді.
— Як це — зник? — вигукнула тітонька Аніта.