Їздити в Балтимор, бути з ними — у цьому я вбачав сенс мого життя. Тільки з ними почувався самим собою. Слава богу, хоч був я в тому віці, коли дітлахи мало подорожують самі, батьки все ж таки відпускали мене в Балтимор на вихідні, щоб я побачився з тими, кого люблю. Для мене то був початок нового життя, а віхами — розклад шкільних вакацій, педагогічні дні й святкування річниці американських героїв.
Щойно наближався День ветеранів, річниця Мартіна Лютера Кінга чи День президента, як мене охоплювала невимовна радість. Я просто місця собі не знаходив. Слава воякам, що полягли за батьківщину, слава нашим чесним і гідним президентам, що дали нам вихідний кожного третього понеділка в лютому!
Щоб вигадати зайвий день, я домігся в батьків дозволу вирушати в дорогу простісінько після школи. Допіру закінчувалися уроки, вихором біг додому і хутко збирав речі. Як валіза була готова, чекав, коли приїде з роботи мама й відвезе мене на вокзал в Ньюарку. Сидів у кріслі біля вхідних дверей, у куртці й черевиках, і тупав ногами з нетерплячки. Щоб згаяти час, розглядав світлини наших родин, що стояли на шафі коло мене. Здавалося, ми такі нікчемні, а вони просто-таки чудові. Слід сказати, що життя моє в Монклері, передмісті Нью-Джерсі, було хороше, спокійне і щасливе, я там і горя не знав. Але наші авто здавалися мені не такими лискучими, наші бесіди не такими цікавими, сонечко не таким яскравим, а повітря не таким чистим.
Потім лунав сигнал маминої автівки. Я вибігав з хати і сідав у її стареньку «хонду сівік». Мама фарбувала нігті або пила каву з картонного стаканчика, їла канапку чи заповнювала податкову декларацію. Часом вона робила все це одночасно. Вона була елегантна, добре вбрана. Гарна мов писанка, пречудовий макіяж. Та, повернувшись із роботи, не знімала з жакета бейдж зі своїм іменем і написом «До ваших послуг», а мені це здавалося страшенно принизливим. Балтиморів обслуговували, а ми були слугами.
Я картав матінку за те, що запізнилася, вона просила в мене вибачення. Я не прощав, і вона ніжно проводила долонькою по моїй чуприні. Цілувала, залишаючи на моїй щоці помаду, і хутенько витирала її хусточкою. Потім відвозила мене на вокзал, і я сідав на вечірній потяг до Балтимора. Дорогою вона казала, що любить мене і що їй мене бракуватиме. Перед тим, як посадити мене у вагон, вона простягала пакет із канапками, які купила там, де й каву, потім брала з мене обіцянку, що я буду «чемним і слухняним хлопчиком». Пригортала до себе, крадькома тицяла в кишеню двадцять доларів і казала: «Я люблю тебе, котику мій». Потім двічі, а то й три чи чотири рази цілувала в щоку. Казала, що одного цілунку замало, хоч, як на мене, і одного було забагато. Згадуючи зараз про те все, я гніваюся на себе, що не давав їй цілувати мене по десять разів. Та й кидав я її частенько, а воно було недобре. І ще за те гніваюся, що не завжди пам’ятав, які недовговічні наші матері, не завжди казав собі: люби свою матінку.
Насилу дві години — і я вже на центральному вокзалі Балтимора. Нарешті переходжу в іншу родину. Скидаю з себе тісну і вбогу вдяганку Монклерів і вбираю розкішну тогу Балтиморів. На пероні, в сутінках, чекає мене вона. Гожа, мов королева, осяйна й елегантна, мов богиня, та, що образ її часом соромітно бентежить мене ночами, — тітонька Аніта. Я підбігав і обнімав її. Відчував, як гладить вона мене по голові, як притискається її тіло до мене. Чув її голос, що казав: «Маркі, любий мій, я така рада, що бачу тебе». Хтозна чому, але зустрічала мене переважно вона, та ще й сама. Причина була, звісно, в тому, що дядечко Сол пізно приїздив зі своєї контори, а Гіллеля з Вуді вона турбувати не хотіла. Користуючись цим, я готувався зустріти її мов наречену: за кілька хвилин до прибуття потяга давав лад своєму вбранню, причісував чуба, дивлячись у віконну шибку, а як потяг зупинявся, виходив із нього, відчуваючи, як гучно калатає моє серденько. Я зраджував мою матінку з іншою жінкою. Тітонька Аніта водила чорний «БМВ», що вартував, либонь, як сукупна річна платня обох моїх батьків. Я сідав у це авто — то був перший етап мого перетворення. Я зневажливо відкидав той клятий «сівік» і починав поклонятися цьому величезному розкішному ридванові, що своєю модерністю аж очі вбирав, — у ньому ми проїздили середмістя й прямували до заможного кварталу Оук-Парк, де мешкали ті Ґольдмани. Оук-Парк був світ у собі: тут і тротуари ширші, й дерева уздовж вулиці вищі росли. Будинки наче змагалися, котрий більший, брами хизувалися вигадливими візерунками, а огорожі були неймовірно високі. Тут і перехожі видавалися мені красивішими, і цуцики їхні охайнішими, а вранішні бігуни спортивнішими. Якщо у Монклері, де ми ото жили, я бачив тільки будинки з садками і без жодних парканів, то в Оук-Парку всі маєтки були обнесені чималенькими мурами і живоплотами. Тихими вулицями, охороняючи спокій мешканців, їздили авта приватної охорони з жовтими ліхтарями і написом «Патруль Оук-Парку».