— Тож тобі було приблизно три роки, коли Армстронґ ступив на Місяць, — сказав він. — А у вас був телевізор у той час? Ти ж розповідав про літо.
— Звичайно. Це був маленький кольоровий телевізор на підставці у вітальні біля вікна. Пізніше ми купили більший, «Соні».
— Твої батьки, найімовірніше, дивилися приземлення на Місяць — один із найважливіших моментів у світовій історії. Ти пам’ятаєш щось про це?
— Я знаю, що батьки дивилися, адже вони говорили про це впродовж багатьох років. Того дня батько був у стоматолога, і мама зробила йому настій ромашки для полоскання. Він якось примудрився ошпарити чаєм рот. Я чув цю історію десятки разів. Але я не пам’ятаю, як Ніл Армстронґ сказав свої знамениті слова, і не бачив, як він підстрибував на поверхні Місяця, наче велика біла лялька. Звичайно, пізніше я це подивився.
— От бачиш? У тому віці для тебе висадка на Місяць взагалі нічого не означала. Шматок деревини був для тебе важливішим. А якби ти дізнався, що насправді ніколи не їздив у Філадельфію, і це лише образ, який створив твій власний розум, а не справжній спогад?
— У мене були подібні розмови з Лорою. Можливо, якісь спогади відносні, можливо, наші спогади дещо замовчують чи навіть змінюють, але думаю, що вони тільки до певної міри відносні.
— Вони відносні не тільки до певної міри, — заперечив він мені. — Дозволь навести тобі приклад. Маленьким ти губився в торговому центрі, коли батьки ходили по крамницях?
— Нічого такого не пригадую.
— Ну, у п’ятдесяті і шістдесяті роки, коли скрізь почали з’являтися торгові центри, які замінили навколишні крамниці, один із постійних страхів матерів у всьому світі був загубити своїх дітей у натовпі. Діти цього покоління не раз чули таку страшилку, і їм завжди наказували триматися ближче до своїх мам. Страх заблукати чи бути вкраденому в торговому центрі закарбований у глибині їхніх спогадів, навіть якщо свідомо вони не можуть нічого про це згадати.
Вайдер устав і налив два келихи віскі, один із яких поставив переді мною, а потім знову сів. Він затягнувся сигарою, зробив ковток віскі, поглядом запрошуючи мене зробити те саме, а тоді продовжив.
— Кілька років тому я провів експеримент. Я взяв зріз студентів, що народилися в цей період. Ніхто з них не міг згадати, чи дитиною вони губилися в торговому центрі. Тоді я під гіпнозом навіяв їм, що насправді вони губилися. Що ви думаєте, сталося? Три чверті з них згодом заявили, що вони згадали, як заблукали в торговому центрі, й навіть описали свій досвід: які налякані вони були, як співробітники знайшли їх і привели до мами, як по гучномовцю оголошували, що Томмі чи Гаррі знайшли в кафе. Вони здебільшого відмовлялися вірити, що це всього лише гіпнотичне навіювання в поєднанні з давніми дитячими страхами. Вони надто добре «пам’ятають» ті події, щоб повірити: насправді такого не було. Якби ж я сказав комусь, хто народився і виріс у Нью-Йорку, що на нього в дитинстві напав алігатор, наприклад, результат був би нульовим, адже в них дитячого страху перед алігаторами немає.
— На що ви натякаєте? — запитав я.
Я не хотів більше пити і самого лише запаху алкоголю було достатньо, щоби мене знудило після вечері, яку я змусив себе з’їсти. Я втомився і думав про те, чи їздять ще автобуси.
— Натякаю? Ну, я маю на увазі, що коли запитав про дитячі спогади, ти розповів мені про щось безпечне і звичайне: дитина грає на балконі шматком деревини. Але мозок не так працює. Мусить бути дуже вагома причина, чому ти згадав це, а не щось інше, коли припустити, що це правда. Імовірно, у планці був цвях і ти поранився, навіть якщо більше нічого не можеш згадати. Імовірно, балкон був на верхньому поверсі, ти міг упасти, і твоя мама аж крикнула, коли побачила тебе там. Коли я почав працювати з…
Він замовк, ніби замислився, чи варто продовжувати. Мабуть, вирішив, що таки варто, і продовжив.
— Деякі люди переживають дуже травматичні моменти, які з часом перетворюються на серйозні блокування. Це так званий «синдром боксера»: коли життя вибиває тебе за межі рингу, ти не можеш знайти в собі достатньо мотивації, щоб стати чемпіоном. Інстинкт самозбереження стає сильним сповільнювачем. Отож, коли групу студентів можна переконати, що вони колись губилися в торговому центрі, то когось, із ким це справді трапилося, не можна переконати, що насправді такої травматичної події ніколи не було і що того дня мама просто купила йому нову іграшку? Нереально скасувати наслідки травми, можна видалити лише саму травму.