— Іншими словами, ви грубо латаєте чиюсь пам’ять, — сказав я, але одразу пошкодував про свою прямолінійність.
— Якщо багато людей підставляють себе під скальпель заради більш привабливих грудей, носа і сідниць, то що може бути поганого в пластичній хірургії для пам’яті? Особливо якщо ми маємо справу з людьми, котрі нічим не кращі, аніж зламані іграшки, які не в змозі виконувати свою роботу чи правильно функціонувати.
— Тобто ви говорите про промивання мізків? А що відбувається, коли спогади зринають у найбільш недоречний момент? Що робити, якщо в альпініста ця блокада раптово повертається, коли він висить на мотузці, а висота — три тисячі футів?
Він подивився на мене зі здивуванням і легкою стривоженістю. Досі його тон був ледь поблажливим, але опісля я вловив нотку страху, що змішалася зі здивуванням.
— Дуже хороше запитання. Бачу, ти розумніший, аніж я вважав, — не ображайся. Тож що станеться в такому разі? Очевидно, дехто вважатиме винною людину, яка, за твоїми словами, халтурно полатала мізки альпіністу.
Задзвонив телефон, але він не відповів, і я подумав, чи це часом не Лора.
Потім він, застосувавши вже знайому тактику, раптово змінив тему. Напевно, подумав, що і так забагато розповів про свої експерименти.
— На жаль, Лора не змогла прийти. Можливо, тоді наша розмова була би приємнішою. Знаєш, я і так знаю про ваші стосунки, тому немає потреби більше брехати. У нас із Лорою немає жодних секретів одне від одного. Вона ж розповідала тобі про Тімоті, так?
Я знав, що він не блефує, тому підтвердив його здогад. Я навіть зніяковів, позаяк був спійманий на місці злочину, і сказав собі, що в них із Лорою виявився глибший зв’язок, ніж я уявляв, у них існувало своє таємне місце, куди, попри мої ілюзії, мене не допускали навіть як гостя.
— Коли я запитав тебе про ваші стосунки, я вже знав, що ви разом, — сказав він. — Це був просто тест.
— Який я провалив.
— Припустимо, ти вирішив проявити обережність, а моє питання було нетактовне, — заспокоїв він мене. — Що Лора означає для тебе? Тобто, як ти гадаєш, що вона означає?
— Багато.
— Ти не вагався з відповіддю, — промовив він. — Тож сподіватимуся, що у вас усе буде добре. Хтось розпитував тебе про візити сюди?
— Ні.
— Якщо хтось спитає, то одразу скажи мені, хто б це не був, гаразд?
— Звичайно.
— Дуже дякую.
Я вирішив зіграти за його правилами, тому цього разу тему раптово змінив я.
— Ви коли-небудь були одружені?
— Річарде, моя біографія повністю доступна для всіх. Я здивований, що ти ніколи не читав її. Ні, я ніколи не був одружений. Чому? Адже, коли був молодим, то тільки вчився й робив кар’єру, що сталося зовсім не скоро. Якщо дві людини зустрічаються, коли вони молоді та дорослішають разом, для них легко миритися з примхами і звичками одне одного. Коли ти стаєш старшим, це майже неможливо. Чи, ймовірно, я просто не зустрічав потрібної людини. Якось я був по вуха закоханий у симпатичну панянку, але це скінчилося досить погано.
— Чому?
— Може, сказати тобі ще й код від сейфа? На сьогодні досить. Хочеш знати, який мій найперший спогад?
— Щось мені підказує: зараз я про це дізнаюся.
— Твої відчуття правильні, друже. Ти природжений медіум. Ну, я не сидів на балконі, намагаючись відламати дерев’яну планку. Я був на великому подвір’ї, повному троянд; початок одного прекрасного літа. Я стояв біля трояндового куща, він цвів великим, червоним цвітом, а в мене під ногами лежав смугастий кіт. Високий і красивий чоловік — усі дорослі здаються дуже високими, коли ти малий, — нахилився і щось мені говорив. Він був одягнений у темну уніформу, і в нього на грудях висіло кілька медалей, одна з яких привернула мою увагу більше, ніж інші, напевно, через блискучість. Думаю, вона була срібна, у формі хреста. Молодий чоловік із русявим волоссям та короткою стрижкою приділив мені увагу, чим я дуже пишався.
Це мої спогади, які я все ще бачу перед очима. Я народився в Німеччині, якщо ти не знав, я єврей. Коли мені виповнилося чотири роки, я з мамою і сестрою приїхав в Америку. Моя сестра Інґе була ще дитиною. Пізніше мама розповіла мені, що того дня нас «відвідали» військові, які дуже сильно побили мого батька; через кілька днів він помер у лікарні. Але в моїй голові залишився спогад, що замаскував ті болючі події. Я б хотів зберегти свої спогади, якими болючими вони б не були. Іноді я використовую їх так, як католики використовують волосяницю: вона жорстка, і її пов’язують навколо талії чи стегон. Це допомагає мені не забувати, на що здатні деякі з вигляду нормальні люди і що за зовнішністю іноді ховаються монстри.