Він підвівся і ввімкнув світло, яке засліпило мене, і я здригнувся. Він підійшов до вікна і запнув штори.
— Надворі пекло, — сказав він. — І вже майже північ. Упевнений, що не хочеш залишитися на ніч?
— Лора хвилюватиметься, — відповів я.
— Можеш їй зателефонувати, — запропонував він, показуючи в бік вітальні. — Я впевнений, вона зрозуміє.
— Ні, все гаразд, я впораюся.
— Тоді я викличу таксі. Я оплачу проїзд. Це моя провина, що ти затримався до такої пізньої години.
— Це була цікава розмова, — сказав я.
— Як я вже казав, не треба брехати, — мовив він і вийшов, щоб викликати таксі.
По суті, я не брехав. Він був, мабуть, найбільш загадковим дорослим, яких я зустрічав, і не тільки через його репутацію й популярність, але й через безперечну харизму. Але водночас завжди здавалося, наче він застряг усередині своєрідного скляного куба, і його замкнула там нездатність погодитися з тим, що інші люди — це не просто маріонетки в його викривлених іграх розуму.
Я підійшов до вікна. Сніг скидався на групу примар, що кружляли в тьмяному світлі балкона. Потім у темряві футів за десять від вікна я раптово побачив постать; постать метнулася ліворуч, сховалася за високу магнолію, на гілках якої лежав сніг. Я був майже впевнений, що не вигадав її, хоча через темряву видимість виявилася дуже поганою, але я вирішив не казати про це Вайдеру: він і без того здавався знервованим.
Після кількох спроб йому таки вдалося викликати таксі, а поїздка додому зайняла майже годину. Таксі виплюнуло мене в сніг десь біля пам’ятника, звідки я пішов пішки, по коліна провалюючись у кучугури, а морозний вітер бив мені в обличчя.
Двадцять хвилин потому я з Лорою сидів на дивані, загорнутий у ковдру і з чашкою гарячого чаю в руках.
Раптом вона сказала:
— Тімоті приходив три години тому. — Вона ніколи не вживала скороченої форми — Тім або Тіммі — так само, як ніколи не називала мене Діком чи Річі. — Думаю, він і надалі мене переслідуватиме. Не знаю, що робити.
— Я поговорю з ним. Чи, може, таки варто зателефонувати в поліцію, як я й казав раніше?
— Я не думаю, що є сенс, — швидко відповіла вона, не уточнивши, який саме варіант має на увазі. — Шкода, тебе не було вдома. Ми могли б з’ясувати все на місці.
— Вайдер наполіг, щоб я залишився на вечерю.
— І тобі довелося до нього приєднатися, чи не так? Про що ви говорили?
— Про пам’ять і таке інше. Може, поясниш, чому останнім часом ти повстала проти нього? Якби не ти, я б ніколи з ним не познайомився. Він запропонував мені роботу. Він поважний професор, і я просто намагався бути ввічливим, от і все, крім того, я знаю, ти цінуєш ваші стосунки. Це ти наполягала на моїй зустрічі з ним, пам’ятаєш?
Схрестивши ноги, вона сиділа на невеликому килимі перед ліжком, наче збиралася медитувати. Вона була одягнена в одну з моїх футболок, із логотипом «Гігантів», і я вперше помітив, що вона схудла.
Лора перепросила за свій тон, а потім сказала, що її мама виявила ущільнення в лівій груді. Вона пішла до лікаря і тепер чекала результатів мамограми. Вона дуже мало розповідала мені про свою сім’ю — нічого, окрім маленьких клаптиків і уривків спогадів, — і я б ніколи не зміг скласти цілісну картину зі шматочків мозаїки, яку вона мені подала, хоча про своїх рідних я розповів їй усе. Я хотів провести свята з мамою і братом — це наше перше Різдво без тата. Я запросив її, але вона сказала, що краще поїде в Еванстон. Залишалося кілька днів, і вже я відчув присмак розлуки: відколи ми зустрілися, це мала бути наша найдовша розлука.
Наступного дня в невеликому фотоательє в центрі міста я сфотографувався для «Сіґніче». Через кілька годин забрав фотокартки й дві з них відправив на адресу журналу, а дві залишив собі: одну для Лори й одну для мами. Але перш ніж поїхати у відпустку, я забув дістати їх з моєї сумки, отож у мене не було можливості віддати Лорі фото, зроблене спеціально для неї. Пізніше, в Ітаці, коли я згадав про фотографії, їх не виявилося.
У кінці січня, коли вийшов журнал, мене вже переслідували детективи та журналісти, тож я змінив адресу, і безкоштовні примірники журналу, які відіслали поштою, до мене не дійшли. Протягом п’ятнадцяти років я так і не бачив того випуску, аж поки друг не подарував мені примірник. Він побачив його в комісійному магазині на Міртл-авеню у Брукліні. Я більше ніколи не говорив із редактором. Лише на початку 2000-х років випадково дізнався, що він загинув в автомобільній катастрофі на Західному узбережжі влітку 1990 року.