Через два дні Френк зателефонував мені на мобільний і повідомив, що Фрідман чекає мене у своєму офісі наступного дня. Йому потрібен був хтось, хто хоч трохи на тому знався. Головний редактор, трохи чудний чоловік, наповнив офіс диваками, що насправді не знали, як писати. Журнал запустили кілька місяців тому, але й досі не могли рушити з мертвої точки.
Але не тягнутиму кота за хвіст.
Я не хотів сваритися з дядьком Френком, тому наніс Фрідману візит. Він мені сподобався, і це почуття було взаємним. Він і двох слів не міг стулити про паранормальні явища, не вірив у привидів, але такий журнал мав свою нішу, особливо серед повоєнного покоління.
Він запропонував мені набагато більшу зарплату від очікуваної, тому я прийняв пропозицію на місці. Моя перша опублікована історія була про реставратора, оскільки я відчував, що завдячую йому своєму залученню до окультної журналістики. Я працював на «Амперсанд» два роки, протягом яких зустрів половину всіх диваків міста. Я відвідував спіритичні сеанси вуду в Інвуді, будинки з привидами у Східному Гарлемі. Я отримав листи від читачів, які здавалися більш причмеленими, ніж Ганнібал Лектер, і від священиків, які попереджали мене, що я прямую в саме горнило пекла.
Затим Фрідман вирішив закрити журнал і допоміг улаштуватися репортером у газету «Нью-Йорк Пост», де я пропрацював чотири роки, допоки друг не переконав мене приєднатися до нового видання, задуманого якимись інвесторами з Європи. Два роки потому, коли онлайн-газети винищили більшу частину того, що залишилося від маленьких друкованих щоденних газет, а також друковані видання зникали одне за одним, я опинився без роботи. Я започаткував блог, а потім сайт новин, який майже не приносив прибутку, і намагався заробляти на життя різними підробітками, озираючись на старі добрі часи, і був вражений тим, що в мої ледь за тридцять почуваюся динозавром.
Саме в той час друг, Пітер Кац, літературний агент із «Бронсон енд Меттерз», розповів мені про рукопис Річарда Флінна.
Ми познайомилися, коли я навчався в університеті Нью-Йорка, і заприятелювали. Він здавався надто сором’язливим і відлюдним — таких на вечірці можна помилково прийняти за фікус — але з дуже витонченим розумом, у нього можна було багато чого навчитися. Він уміло обходив усі хитромудрі пастки, які закладала його мама, змовляючись із сім’ями дівчат на виданні, й уперто залишався холостяком. Більше того, він вибрав професію літературного агента, хоча походив із давньої династії адвокатів, що зробило його в родині своєрідною білою вороною.
Пітер запросив мене на обід, і ми пішли в «У Кандіси», місцину на cході 32-ї вулиці. Незважаючи на початок березня, вже кілька днів мело, і вуличний рух був просто жахливий. Небо кольору розплавленого свинцю майже стікало на місто. Пітер був у настільки довгому пальті, що постійно спотикався, як один з семи гномів із мультику «Білосніжка». Він ніс старий шкіряний портфель, що похитувався у його правиці, коли той ухилявся від калюж на тротуарі.
Коли принесли салати, він розповів мені історію рукопису. Річард Флінн помер місяцем раніше, і його супутниця, дама на ім’я Данна Олсен, стверджувала, ніби не знайшла жодних слідів книжки.
Коли нам принесли стейки, Пітер виклав свою проблему. Він знав, що в мене достатньо репортерського досвіду, щоб зв’язати воєдино зовсім відмінні шматки інформації. Він розмовляв із керівництвом, і там уважають, що на ринку ця книжка матиме великий потенціал. Але сам по собі фрагмент рукопису вартістю в мільйон доларів не вартий навіть копійки.
— Я готовий поговорити з пані Олсен і домовитися, — сказав він мені, витріщившись. — Здається, то практична жінка, і хоча я впевнений, що переговори будуть важкими, та не думаю, що вона відхилить хорошу пропозицію. У заповіті Флінн залишив їй усю свою власність і майно, за винятком кількох предметів, які заповів своєму братові, Едді. З юридичної точки зору угода з пані Олсен захистить нас, розумієш?
— І як же ти думаєш, я зможу розшукати рукопис? — запитав я. — Гадаєш, я виявлю якусь секретну карту на звороті серветки? Або полечу на острів у Тихому океані й копатиму під пальмами-близнюками, які ростуть на північному заході острова?
— Слухай, не будь таким скептичним, — сказав він. — Флінн у тому уривку дав багато підказок. Ми знаємо основних персонажів, час та місце подій. Якщо не зможеш знайти рукопис, то відтвориш решту головоломки, а той фрагмент буде уведено в нову книгу, яку напишеш ти або замовний письменник. Зрештою, читачі зацікавлені в історії Вайдерового вбивства, а не в якомусь невідомому хлопцеві, що звався Річард Флінн. По суті, потрібно відтворити те, що відбулося в останні декілька днів життя Вайдера, зрозуміло?