— Так, справді, але я не фахівець у подібних речах.
— Часи змінюються, і люди повинні змінюватися разом із ними, — повчально сказала вона. — Гадаєш, теперішнє телебачення схоже на те, що було п’ятнадцять років тому, коли я вперше увійшла в студію новин? Урешті-решт всім нам доводиться робити те, що ми раніше ніколи не робили. Чесно кажучи, якщо ти не знайдеш той рукопис, десь через рік я б хотіла побачити твоє ім’я на обкладинці книжки у вітрині книгарні Ріццолі.
Коли ми вийшли з ресторану, я повернувся до свого лігва і став до роботи. Мої батьки переїхали до Флориди два роки тому, і моя старша сестра, Кеті, вийшла заміж за хлопця зі Спрінґфілда, штат Іллінойс, і переїхала туди після закінчення коледжу. Я жив у Пекельній кухні, або Клінтоні, як тепер називають район агенти з нерухомості, у трикімнатній квартирі, де і виріс. Це була стара будівля з маленькими, темними кімнатами, але моя власна, і принаймні мені не доводилося непокоїтися про оренду.
Я почав заново перечитувати фрагмент, підкреслюючи уривки, що здавалися мені важливими, маркерами різних кольорів: синій для Річарда Флінна, зелений для Джозефа Вайдера і жовтий для Лори Бейнз. Я підкреслив ім’я Дерека Сіммонза синьою ручкою, тому що наприкінці Річард стверджував, що той відіграв важливу роль у всій історії. Я зробив окремий список усіх інших імен, які були згадані в рукописі, бо ці люди, якщо пощастить, можуть стати джерелами інформації. Як репортер я знав: люди здебільшого люблять поговорити про своє минуле і навіть прикрашати його.
Я намітив три основних напрямки для мого розслідування. Перший і найпростіший — зануритися у глибокі води Інтернету, щоб побачити, що можна витягнути на поверхню відносно вбивства та причетних до нього осіб.
Другий напрямок — розшукати людей, згаданих у рукописі, особливо Лору Бейнз, і переконати їх розповісти мені все, що їм відомо про цей випадок. Пітер згадав у своїх примітках: співмешканка Річарда Флінна розказувала: незадовго до смерті Річард мав напружену телефонну розмову з жінкою на ім’я Лора, що, як він стверджував, «зруйнувала його життя», і «він збирався примусити її заплатити за це». Чи була це «Лора» з рукопису?
І третій — піти в поліційний архів у Вест Віндзор, округ Мерсер, і спробувати переглянути свідчення, рапорти та протоколи допитів, зібрані тоді детективами. Вайдер був резонансною жертвою, і розслідування, ймовірно, проводилося за всіма правилами, навіть, якщо поліція нічого не знайшла. Мій статус позаштатного кореспондента не допомагав мені, але якщо я зав’язну в цьому, то попрошу Сем зробити кілька дзвінків, натякаючи на могутню тінь «Першого каналу новин Нью-Йорка».
І тому я почав із Річарда Флінна.
Уся інформація, яку я вже на нього зібрав, відповідала знайденій мною в Інтернеті. Він працював у «Вулфсон і партнери», невеликому рекламному агентстві, і на сайті цієї компанії я знайшов коротку біографію, що підтвердила деякі деталі з рукопису. Він вивчав англійську мову в Принстоні, який закінчив 1988 року, й отримав ступінь магістра в Корнелльському університеті два роки потому. Трохи пропрацювавши на нижчих посадах, він піднісся до керівника середньої ланки. З інших сайтів я дізнався, що Флінн тричі перераховував гроші в Національний комітет Демократичної партії, був членом спортивного стрілецького клубу і ще 2007 року висловив глибоке незадоволення сервісом у якомусь чиказькому готелі.
Після того як у Санти-Ґуґла закінчилися подарунки, які стосувалися Флінна, я перемикнувся на пошуки Лори Бейнз і здивувався, що не зміг знайти нічого… чи майже нічого. Було кілька людей із таким самим іменем, але ніхто з тих, про кого я знайшов інформацію, не нагадували жінку, яку я шукав. Я знайшов її в списку випускників математичного факультету Чиказького університету 1985 року й студентів-магістрів психології в Принстоні 1988 року. Але після того не було й найменшого натяку на те, що вона робила чи де жила. Вона немов розчинилася в повітрі. Я подумав про себе: ймовірно, вона вийшла заміж і змінила своє прізвище, тому я мав знайти інший спосіб простежити її, припустивши, що вона й досі жива.
Як я й очікував, найбагатше джерело інформації було на професора Джозефа Вайдера. У «Вікіпедії» існувала деталізована сторінка, його біографія посідала почесне місце серед усіх чільних постатей, які викладали у Принстонському університеті протягом багатьох років. Я виявив, що на Google Scholar розміщувалося понад двадцять тисяч посилань на його книжки та статті. Деякі з його книжок усе ще публікували, і їх можна було придбати в мережі книгарень.