— Вона викладає психологію в Колумбійському університеті. Ми вийшли з ресторану, наші шляхи розійшлися, і все. Якщо Річард і розмовляв із нею після того ще раз, він зробив це без мого відома. Номер телефону, може, все ще дійсний.
Я подякував їй і пішов, укотре пообіцявши тримати її в курсі ролі Річарда в усій цій історії.
Обідаючи в кафе у Трайбеці, я приєднав свій ноутбук до бездротової мережі. На цей раз Ґуґл був набагато щедрішим.
Лора Вестлейк працювала професором у Медичному центрі Колумбійського університету та керувала спільною дослідницькою програмою з Корнелльським університетом. Вона отримала ступінь магістра в Принстоні 1988 року та докторський ступінь у Колумбійському університеті чотирма роками пізніше. У середині дев’яностих викладала в Цюриху, перш ніж повернутися в Колумбійський університет. Її біографія містила багато технічних подробиць про підготовку спеціалістів та науково-дослідні програми, якими вона керувала багато років, і про головну премію, що вона отримала в 2006 році. Іншими словами, у психології вона стала видатною.
Я вирішив випробувати свою удачу і зателефонував у її офіс, щойно вийшов з кафе. Слухавку підняла її асистентка Бренді і повідомила мені, що доктор Вестлейк наразі недоступна, але записала моє ім’я і номер телефону. Я попросив її сказати доктору Вестлейк, що я телефонував у справі, пов’язаній із містером Річардом Флінном.
Я провів вечір у моєму лігві з Сем, кохаючись і розповідаючи їй про розслідування. Пізніше в неї був ностальгійний настрій; вона хотіла більше уваги, ніж зазвичай, і мала терпіння вислухати все, що я хотів сказати. Вона навіть поставила свою мобілку на беззвуковий режим, що було дуже рідко, і встромила її в сумочку, що лежала на долівці поруч із ліжком.
— Може, вся ця Річардова історія — безглуздий жарт, — сказала вона. — А якщо він узяв реальний випадок і вигадав події, що стосувалися його, як зробив Тарантіно в «Безславних виродках», пам’ятаєш?
— Можливо, але репортер має справу з фактами, — наполягав я. — Наразі я припускатиму, що все, написане ним, — правда.
— Спустімося на землю, — мовила вона. — «Факти» — це те, що редактори і продюсери вирішили розмістити в газетах, на радіо або показати по телевізору. Без нас усім би було байдуже, що люди ріжуть один одного в Сирії, що в сенатора — коханка чи що в Арканзасі вчинили вбивство. Вони не знали, що все це відбувається. Джоне, люди ніколи не цікавляться реальністю, тільки історіями. Може, й Флінн хотів написати історію, і крапка.
— Ну, існує тільки один спосіб дізнатися, так?
— Точно.
Вона перекотилася й опинилася на мені.
— Знаєш, сьогодні співробітниця розповіла мені, що дізналася про вагітність. Вона була така щаслива! Я пішла до вбиральні й проплакала там десять хвилин, просто не могла стриматися. Я уявила себе стару та самотню, що марнує своє життя на речі, які через двадцять років нічого не вартуватимуть, поки я обходжу увагою справді важливі речі.
Вона поклала голову мені на груди, і я злегка пестив її волосся. Я зрозумів, що вона стиха схлипувала. Її зміна в ставленні застала мене зненацька, і я не знав, як реагувати.
— А зараз ти мав би мені сказати, що я не самотня і що ти кохаєш мене, принаймні хоч трішки, — сказала вона. — Так зазвичай відбувається в жіночих романах.
— Аякже, любко. Ти не самотня, і я тебе трішки кохаю.
Вона підняла голову і подивилася мені в очі. Я відчував її тепле дихання на моєму підборідді.
— Джоне Келлер, ти невиправний брехун. У давні часи тебе би повісили за це на найближчому дереві.
— Важкі часи були, мем.
— Добре, опаную себе, вибач. Знаєш, здається, тебе справді захопила ця історія.
— Інакше вони б це на мене не повісили, правда? Хіба не ти говорила, що це чудова історія?
— Так, казала. Але через декілька місяців ти ризикуєш опинитися в якомусь забитому старому будинку на Нічийній вулиці, не в змозі ні в чому розібратися. Ти думав про це?
— Це просто тимчасова робота, яку я роблю на прохання друга. Може, я не знайду нічого надзвичайного, що спричинить резонанс, як ти любиш казати. Чоловік закохався в жінку, але з певних причин йому це вилізло боком, і він, імовірно, все життя жив із розбитим серцем. Ще один чоловік був убитий, і я навіть не знаю, чи ці дві історії так уже й пов’язані між собою. Але як репортер я навчився прислухатися до свого внутрішнього голосу і слідувати своїм інстинктам, і щоразу, коли я не робив цього, все котилося до дідька. Можливо, ця історія як одна з тих російських мотрійок, кожна з яких приховує в собі іншу. Ну, трохи безглузда, так?