— Кожна хороша історія трохи безглузда. У твоєму віці ти мав би вже це знати.
Ми довго лежали там, обійнявшись, не кохалися, не говорили, кожен із нас загорнувся у власні думки, поки в квартирі зовсім не стемніло, а вечірній шум автомобілів, здавалося, долинав з іншої планети.
Лора Бейнз зателефонувала мені наступного ранку, я саме сидів у машині. Вона мала приємний, злегка хрипкий голос, у який можна було б закохатися, навіть не бачачи його власника. Я знав: їй за п’ятдесят, але її голос звучав набагато молодше. Лора сказала про отримане від мене повідомлення і запитала мене, хто я та як пов’язаний із Річардом Флінном. Вона знала, що він недавно помер.
Назвавши своє ім’я, я сказав їй, що справа, яку я хотів викласти, була надто особиста для обговорення телефоном, і запропонував зустрітися.
— Пробачте, містере Келлер, але в мене немає звички зустрічатися з незнайомцями, — сказала вона. — Я не знаю, хто ви і чого хочете. Якщо ви наполягаєте на нашій зустрічі, то мусите пояснити мені докладніше.
Я вирішив сказати їй правду.
— Докторе Вестлейк, перш ніж містер Флінн помер, він написав книжку про час, коли навчався в Принстоні, та про події, що відбулися восени та взимку 1987 року. Гадаю, ви розумієте, про що я. Ви та професор Джозеф Вайдер — головні герої його історії. На прохання видавця книги я розслідую правдивість того, що стверджує рукопис.
— Чи мені розуміти, що видавець уже купив рукопис?
— Ще ні, літературна агенція прийняла його в роботу, але…
— А ви, містере Келлер, приватний детектив або щось таке?
— Ні, я репортер.
— У яку газету дописуєте?
— Я фрілансер уже два роки, та до цього я працював на «Пост».
— І ви гадаєте, що згадка назви цього таблоїда є хорошою рекомендацією?
Вона говорила абсолютно спокійним і виваженим тоном, майже позбавленим перепадів інтонації. Середньозахідний акцент, про який згадував Флінн у своєму рукописі, цілком зник. Я уявив її в лекційному залі: спілкується зі студентами, окуляри з такою самою товстою оправою, яку вона носила замолоду, її світле волосся туго закручене в гульку, педантична й упевнена. Привабливий образ.
Я промовчав, не впевнений, що казати далі, тому вона продовжувала:
— Річард використовував у книжці справжні імена чи ви просто зробили висновок, що там описано Джозефа Вайдера та мене?
— Він використовував справжні імена. Певна річ, він назвав вас вашим дівочим іменем: Лора Бейнз.
— У мене виникає дивне відчуття, коли я чую це ім’я, містере Келлер. Я не чула його дуже багато років. А чи літературний агент, той, який найняв вас, усвідомлює: судовий процес може зупинити публікацію рукопису Річарда, якщо його зміст завдасть мені будь-якої матеріальної чи моральної шкоди?
— Чому ви гадаєте, що рукопис містера Флінна може зашкодити вам, докторе Вестлейк?
— Не вдавайте розумника, містере Келлер. Єдина причина, чому я з вами говорю, тому що мені цікаво дізнатися про написане Річардом у своїй книжці. Я пригадую: в ті дні він мріяв стати письменником. Гаразд, тоді я пропоную угоду: ви даєте мені копію рукопису, а я погоджуюся зустрітися з вами та кілька хвилин поговорити.
Якби я зробив те, що вона попросила, то порушив би пункт про нерозголошення договору, який уклав із агентством. Якби відмовився, то був би впевнений, що вона поклала б слухавку. Я вибрав варіант, який на той момент здався мені найменш руйнівним.
— Згода, — сказав я. — Але ви повинні знати, що агентство надало мені тільки надрукований уривок із рукопису Річарда, перші кілька розділів. Історія починається в момент, коли ви з ним вперше зустрілися. Там приблизно сімдесят сторінок.
Вона обдумувала це декілька хвилин.
— Чудово, — сказала нарешті. — Я в Медичному центрі Колумбійського університету. Що скажете, якщо ми зустрінемося тут через годину, о десятій тридцять? Можете принести той фрагмент із собою?
— Авжеж, я буду там.
— Ідіть до павільйону Мак-Кін і в приймальні попросіть покликати мене. До побачення, містере Келлер.
— До побачення, і… — вона поклала слухавку, перш ніж я встиг подякувати.
Я швидко подався додому, у думках проклинаючи Пітера за те, що не дав мені рукопис в електронному вигляді. Удома взяв рукопис і пішов шукати крамницю, де роблять копії, врешті знайшовши таку за три квартали від дому.
У той час як сонний хлопець зі срібним кільцем у лівій ніздрі та купою татуювань копіював сторінки на старому «Ксероксі», я замислився, як підступитися до неї. Лора здавалася холодною і прагматичною, і я нагадав собі: ні на мить не можна забувати про те, що її робота — колупатися в людській свідомості, як багато років тому вона попередила Річарда про професора Вайдера.