Іншим варіантом був такий: виконавець заповіту Вайдера — а з газет я зрозумів, що заповіт існував і що він залишив усе своїй сестрі, Інґе, — виступив проти публікації книги і зміг зібрати необхідні правові обґрунтування. Я знав: варто спробувати поговорити з його сестрою, хоча вона перед тим багато років проживала в Італії, тому, можливо, небагато знала про події в період убивства.
Я звернув на Веллей-роуд, потім ліворуч на Візерспун-стрит і незабаром досяг Рокдейл-лейн, де неподалік Принстонської поліційної дільниці жив Дерек Сіммонз зі співмешканкою. Я приїхав раніше, ніж очікував. Припаркувався поруч зі школою і пішов до сусіднього кафе, де за горням кави спробував розмістити нові зачіпки, які несподівано виникли в моєму розслідуванні, в певному порядку. Чим більше я думав про книжку професора, тим більше був заінтригований тим фактом, що її так і не опублікували.
Дерек Сіммонз і Леонора Філліс жили в невеликому будиночку в самому кінці вулиці, поруч із бейсбольним полем, що заросло бур’янами. Перед будинком був невеликий садок з кущами троянд, які тільки-но почали розквітати. Ліворуч від вхідних дверей до мене щирився своєю гіпсовою посмішкою брудний садовий гном.
Я натиснув на ґудзик дзвінка і почув його теленькання десь у задній частині будинку.
Двері відчинила невисока шатенка зі зморшкуватим обличчям, черпаком у правиці та недовірою в очах. Коли я сказав їй, що мене звати Джон Келлер, її обличчя трохи просвітліло, і вона запросила мене до будинку.
Я увійшов у темний, вузький коридор, а потім у вітальню, заповнену старими меблями. Сів на диван, і з набивки під масою мого тіла піднялася помітна хмара пилу. З іншої кімнати долинув плач дитини.
Жінка перепросила і зникла десь у задній частині будинку.
Я розглянувся довкола. Усі речі були старі й не пасували одна до одної, ніби їх випадково купили на гаражному розпродажі чи підібрали на вулиці. Дошки на долівці місцями деформувалися, кутики шпалер поскручувалися. Старий каретний годинник астматично цокав на стіні. Здавалося, що невелика сума готівки, згадана в заповіті професора, вже давно пішла в небуття.
Леонора повернулася, тримаючи в руках малюка, якому на вигляд було десь півтора року та який смоктав великий палець лівої руки. Малюк одразу ж помітив мене і пильно дивився вдумливими, серйозними очима. У нього були на диво зрілі риси обличчя, і я б не здивувався, якби він почав говорити зі мною голосом дорослого, зухвало запитуючи, що, чорт забирай, я там робив.
Леонора Філліс сіла навпроти мене, на вбоге бамбукове крісло. Вона ніжно погойдувала малюка на руках і сказала мені, що то її онук, Том. Мама хлопчика, дочка місіс Філліс на ім’я Тріша, поїхала в Род-Айленд, щоб зустрітися з якимось хлопцем, із яким познайомилася в Інтернеті, і попросила Леонору приглянути за хлопчиком, поки вона не повернеться. Це сталося два місяці тому.
Жінка повідомила мені, що вмовила Дерека поговорити зі мною, але було б краще спершу домовитися про гроші. Вона поскаржилася, що вони з Дереком ледве зводять кінці з кінцями. Три роки тому їм удалося отримати невелику допомогу по безробіттю, і це становило більшу частину їхніх прибутків, крім разових робіт, що час від часу траплялися Дереку. Крім того, вони мали дбати про її онука. Жінка тихо схлипувала, розповідаючи мені про це, і весь час Том кидав на мене ті дивні дорослі погляди.
Ми домовилися щодо суми, і я передав їй банкноти, які вона ретельно перерахувала, перш ніж покласти їх у кишеню. Вона встала, посадила малого на стілець і попросила мене слідувати за нею.
Ми пішли коридором і вийшли на своєрідну веранду, брудні шибки якої фільтрували світло заходу сонця, як вітражі. Площу веранди майже повністю займав величезний верстак, де лежали в ряд усі види інструментів. Перед верстаком стояв стілець, на якому сидів високий, ставний чоловік, одягнений у засмальцьовані джинси та толстовку. Побачивши мене, він піднявся, потиснув мені руку і назвався Дереком. Його зелені очі майже вилискували в тьмяному світлі, а руки були великі та зашкарублі. Хоча йому було за шістдесят, він тримався прямо і здавався здоровим. Зморшки так глибоко прорізали його обличчя, що скидалися на шрами, а волосся видавалося майже білим.
Співмешканка повернулася в будинок, залишивши нас у спокої. Дерек сів на стілець, а я оперся на верстак. Задній двір, за розміром такий самий малий, як і передній, був огороджений парканом, зарослим бур’янами. Стояла там і невелика гойдалка, іржавий металевий каркас якої маячив, немов примара з голої землі, покритої клаптиками трави та калюжами.