— Вона мені сказала, що ви хочете поговорити про Джозефа Вайдера, — сказав Дерек, не дивлячись на мене. Він витягнув пачку «Кемел» із кишені й прикурив до жовтої пластикової запальнички. — Ви перша людина, що розпитує мене про нього за більш ніж двадцять років.
Здавалося, він змирився зі своєю роллю, як старий утомлений клоун, що вичерпав усі хороші трюки та жарти і змушений стрибати над тирсою бідного циркового манежу, щоб розважити купу байдужих дітей, які жують гумки та грають на своїх мобільних телефонах.
Я коротко розповів про те, що мені було відомо про нього та професора Вайдера, про Лору Бейнз і Річарда Флінна. Поки я говорив, Дерек курив і дивився наче крізь мене. Він загасив цигарку, запалив іншу і запитав:
— А чому ви цікавитеся речами, що трапилися так давно?
— Мене попросили перевірити інформацію, і мені платять за роботу. Я працюю над книжкою про загадкові вбивства, у яких злочинців так і не спіймали.
— Я знаю, хто вбив професора, — сказав він буденним голосом, начебто йшлося про погоду. — Я знав це і сказав їм ще тоді. Але моя заява копійки щербатої не варта. Будь-який юрист відхилив би її, бо кількома роками раніше мене звинуватили у вбивстві й замкнули в психлікарні, я ж був «тю-тю», ну, ви в курсі? Я приймав купу різних таблеток. Вони б сказали: я це вигадав або в мене галюцинації. Але я знаю, що саме бачив, і я не божевільний.
Здавалося, він був глибоко переконаний у своїх словах.
— То ви знаєте, хто вбив Вайдера?
— Розказав їм усе до грама, сер. І опісля так і не зрозумів, чи хоч хтось зацікавився цією історією. Ніхто мене більше нічого не розпитував, то я й не сунув носа до чужого проса.
— Хто ж його вбив, містере Сіммонз?
— Називайте мене Дерек. То був той хлопець, Річард. А та розбещена кицюня, Лора, стала свідком, якщо не співучасником. Тепер дозвольте я розповім вам, що ж сталося.
Упродовж наступної години, у той час, як надворі повільно сутеніло, безперестанку курячи цигарки, Дерек розповідав мені про все, що він бачив і чув увечері двадцять першого грудня 1987 року, забезпечуючи мене такими деталями, що я здивувався, як він так добре це пам’ятає.
Того ранку він пішов до будинку професора, щоб відремонтувати унітаз у ванній на першому поверсі. Вайдер був удома, пакував свій багаж для подорожі на Середній Захід, де планував провести свята з кількома друзями. Він запропонував Дереку залишитися на обід і замовив страви китайської кухні. Він здавався втомленим і стурбованим і зізнався Дереку, що виявив на задньому дворі якісь підозрілі сліди — впродовж ночі падав сніг, і вранці сліди було чітко видно. Він пообіцяв і надалі дбати про хлопця, навіть коли на якийсь час його не виявиться в країні, й нагадав Дереку, що йому важливо продовжувати вживати ліки. Приблизно о другій пополудні Дерек покинув будинок професора і попрямував у студентське містечко, де збирався пофарбувати квартиру.
Того ж вечора, після заходу сонця, Дерек повернувся додому і повечеряв. Його непокоїв стан Вайдера, тому хлопець вирішив навідати його. Прибувши до будинку професора, Дерек побачив машину Лори Бейнз, припарковану неподалік. Він збирався подзвонити у двері, коли почув голоси людей, що сперечалися всередині.
Дерек пішов за будинок, уздовж озера. Було близько дев’ятої вечора. Світло у вітальні ввімкнули, штори були підняті, тому він міг бачити, що там відбувалося. Там перебували Джозеф Вайдер, Лора Бейнз і Річард Флінн. Професор і Лора сиділи за столом, а Річард стояв над ними й, говорячи, жестикулював. Він найгучніше кричав, дорікаючи двом іншим.
Через кілька хвилин Лора піднялася й вийшла. Жоден із чоловіків не спробував зупинити її. Річард і Вайдер продовжували сперечатися після того, як вона пішла. Зрештою, Річард, здавалося, заспокоївся. Вони обидва курили, випили кави, кілька склянок алкоголю, і, здавалося, атмосфера стала спокійнішою. Дерек замерзав надворі та саме збирався йти, коли сварка вибухнула ще раз. Наскільки Дерек міг згадати, то було якраз по десятій годині вечора.
Якоїсь миті Вайдер, що досі намагався зберігати спокій, розсердився і підвищив голос.
Тоді Річард пішов, і Дерек швидко обійшов будинок, щоби наздогнати його й запитати, що сталося. Щоб дійти до парадного входу, Дереку знадобилося не більше ніж двадцять або тридцять секунд. Річарда ніде не було. Кілька хвилин Дерек вичікував на нього на вулиці, але Річард як крізь землю провалився.
Урешті йому набридло чекати і він сказав собі, що Річард, імовірно, бігцем побіг, коли вийшов із будинку. Дерек повернувся до задньої частини будинку, щоб переконатися: з професором усе гаразд. Вайдер й досі був у вітальні, і, коли він устав відчинити вікно і впустити трохи повітря, Дерек пішов, боячись, що його там можуть побачити. Ідучи, він зауважив, що повернулася Лора, бо її машина була припаркована приблизно на тому самому місці. Дерек вирішив, що вона повернулася, щоб провести ніч із професором, отож йому краще піти звідти.